Екатерина Сергацкова - Война на три буквы

Найочевидніші зміни Майдану після падіння режиму Януковича — зменшення підтримки ззовні та зниження середнього соціального рівня. Він тепер ближчий до середнього українського, ніж до середнього київського. Навколо немає черги з машин, які раніше підвозили шини та дрова.

— Мы тут сами по себе и сами от себя, — цю тезу обома мовами повторюють десятки людей.

Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть?

Станом на середину березня на Майдані постійно живуть 2—3 тисячі людей. Близько тисячі активістів із різних сотень живуть у наметах. Кількасот — в Українському домі на Європейській площі. П’ятсот — у КМДА, але ці поступово залишають будівлю.

Також активісти залишаються в Жовтневому палаці, консерваторії, департаменті архітектури, Нацраді телебачення й радіомовлення, у відділенні зв’язку в приміщенні Головпоштамту, в офісі «Київстару», в магазині Bosco та ще у кількох менших крамничках і офісах.

Окремий «філіал» Майдану — захоплений антикомуністами офіс КПУ на Подолі.

Ці люди дуже різні. Між ними існує тертя — наприклад, між «поміркованим» Українським домом і «радикальною» КМДА. Практично ніхто не підтримує нову владу: звучать фрази «проміняли шило на мило», «ділять портфелі, а нас злили».

Біля символічної барикади висотою по коліна на вулиці Прорізній жінка нападає на хлопців:

— Чого ви тут досі стоїте? Смітите тільки!

Ставлю запитання «Чого?» десяткам людей.

— Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть? Хто буде Київ захищати?

Здається, він і сам собі не дуже вірить — але про Крим кажуть багато майданівців.

Більшість говорить і про інше. Найкращим підсумком є відповідь чоловіка років п’ятдесяти з Яремчі:

— Ми недовольні.

Мы их тут охраняем. А они...

— Бросьте пару гривен для охраны, — каже маленька жінка років тридцяти. — Или сигареты.

Ми потім довго розмовляємо, гріючись біля їхньої бочки. До шостої ранку чергує пара: вона — з Донеччини, він — із Херсонщини.

Крізь барикаду з бетонних блоків на вул. Грушевського їздять машини. Часом опускають вікна: «Слава Україні!» — «Героям слава!»

На пост підходять нові люди. Один смажить на залізному пруті сало.

— Эх, сюда бы еще картошки нанизать, — каже інший.

Той, що смажить сало, сміється.

Я й жінка сидимо на поламаному ряді стільців з якогось актового залу. Її хлопець з Херсонщини і ще один м’ясистий і трохи п’яний чоловік — збоку на дошках, поставлених на бетонні блоки.

— Вам что, переночевать негде? — запитала жінка, коли я засидівся.

— Человеку просто интересно, — каже жінці її хлопець, і до мене: — Вы извините ее.

— Да, я из Донецкой, — розповідає жінка. — Раньше у меня работа была. А тепер вот ребенка там оставила.

Жінка з Донеччини починає триповерховим матом крити Януковича. Жаліє себе і злиться на тих, хто проїжджає повз.

— Мы тут их охраняем. А они не останавливаются. А у охраны сигареты кончаются. Эй! Киньте пару гривен!

— Ты что? — шиплять на неї чоловіки. — Не подставляй нас!

— А чего они?

Вона трохи поплакала. Її хлопець м’яко втішав її. Він теж маленький. Металеві коронки на передніх зубах. Вона витерла сльози рукавом. Вона, як і решта, у б/в камуфляжі.

— Вы извините меня.

Спалений вхід на стадіон «Динамо» позаду них. Зів’ялі гвоздики на барикаді поруч. На обличчях відблискує вогонь з металевої бочки. Саме тоді мені вперше згадуються «Знедолені» Гюґо.

Засланий козачок

Вписатись у якусь із сотень виходить не зразу. Стандартна відмова:

— Та тут стільки козачків засланих. І провокаторів.

Нарешті, показавши паспорт із пропискою, я вписався як земляк у коломийський намет — знаменитий тим, що прямо на Майдані вони насадили цибулю й моркву, а потім постійно тролять усіх, що невдовзі заведуть на Майдані свиней.

Приходжу вночі. Сотниця Люба розписує мене на чергування з іще трьома хлопцями.

Коломияни називають сотню «коломийською», проте зі мною на барикаді — будівельник Валера з Запоріжжя, студент-програ-міст Павло з Полтави та ще Сергій з Черкащини. А наш зв’язковий на рації біля намету — вірменин Азат. Ми бачимо відблиск його вогню за сотню метрів від барикади. Кілька разів Азат приходить до нас, бо йому там самому нудно, а тут нас четверо.

Кожній сім'ї' потрібен робот

Перший час неспокійно. Спершу на вуха сідає дід із білою бородою, який закликає знов іти на Раду й цього разу спалити її: «І то я не один такий». Валера з Запоріжжя врешті не витримує: