Анна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

Янек рвонув, як необ’їжджений гнідий жеребець. Ранок здивовано забрав одну хмарку. Кацабайку я підхопив уже на бігу. Ранок забрав іще одну хмарку — заважала дивитися.

У такт моїм рухам підстрибували настовбурчені дуби і буки, акуратненькі білочки на гілочках, гнізда, що дивом не падали з дерев, кущики, ягідки та всіляка дрібна лісова поросль, яка щедро зрошувала чоботи мокрим сріблом. Ритмічно постукували невидимі дятли. Ритмічно згиналися й розгиналися коліна і лікті.

Ритмічно вмирали секунди, устеляючи мій шлях осколками часу. Хто сказав, що немає надії? Є. Але в тім краю ніколи не буде мене.

Янек почав перефарбовуватися в ніжно-рожеві відтінки.

— Ти хоч уявляєш, куди ми біжимо? — недовго думаючи, звалив він мене першим же запитанням.

Я досвідченим оком окинув хмарки.

— На північ.

— Ха!

Ліс пішов угору, і знущання залишилося незавершеним. За десять хвилин:

— Знаєш, що мені спало на думку?

Де вже мені, темному, світлі мислі зріти?

— Наш архів зник не просто так. Його викрали!

Для пуцьвірінка — незле. Я вважав, що він додумається до цього років так через сто.

— І зробив це хтось із моїх слуг.

Приголомшливо.

— Глупство. Я їм усім довіряю.

А ось це дарма.

— А ти як мислиш?

Я пішов напролом через малинник і забув про питання.

— Це скільки ж днів треба було пробиратися в бібліотеку і перетрушувати книжку за книжкою, щоб його знайти!

Не так уже й багато. Усього лиш один день і зовсім не потайки. Дев’ятий стелаж, друга полиця згори, сьома книжка праворуч. Щось про міфи.

— Він пролежав неторканим прірву часу…

А час тут ні до чого. Він, час, лише поглиблює.

— Востаннє тато переглядав архів у ніч перед смертю… Мар’яне! Здається, він поривався щось мені сказати, але… Напевно, знову відклав на потім. Що він хотів сказати, Мар’яне?

А ти поворуши мізками.

Янек застряг біля поваленого стовбура і відстав. Точніше, він би давно відстав, але я з доброти душевної пристосовував свій біг до його тупання. А позаяк доброта душевна пролазила крізь мої пори швидше, ніж піт, черговий підйом, ні краплини не спітнівши, я взяв на одному диханні. Демонструючи тим, хто відстав, усю свою прудкість. Зав’язуючи з добротою до віку вічного.

— Нам обов’язково так квапитися?! — ті, хто відстав, одразу ж двигнули мене в спину розпачливим протестом.

Нам! Відчуваєте зворот?

— Особисто я до сніданку вже давно запізнився… а… а до вечері ще півдня…

Я скреготнув зубами і не звернув на протест жодної уваги. Якщо звертати увагу на всіх рудих шляхтичів, що швендяють тут лісом…

— Ясно… Ти квапишся на побачення і… і боїшся, що панянку вкрадуть з-під носа… Так би відразу й сказав…

Зараз впаду і закачаюся по землі. Від сміху, від чого ж іще?

— Ей, бігуне… на весілля запросиш?

Я пригальмував і змахнув з лиця налипле павутиння. Ранок глипав на нас зі всіх дзюр. Чекати довелося порівняно недовго. Янек, подібний кольором обличчям до багряного маку, волік ноги, тримався за правий бік і сопів, як буйвіл, коли той бажав сподобатися самці. Був змученим, голодним та бездомним, і тому мені не сподобався. Самкам такі теж не подобаються.

— Це був змив [31] Змив — втеча. … — просвітив я його, прикидаючи розміри дупла, що маячіло перед нами. Голова влізе, вирішив я. Руда.

Слід було просвіщати людину до того, як руйнувати їй життя, але розбитого не зліпиш, убитого не вернеш з того світу…

— Який змив? — поцікавився Янек, ліниво витираючи чоло рукавом. Я ледве не спитав, чи не позичити йому хусточку.

— Гонітва [32] Гонітва — погоня. . Пам’ятаєш казку, де мишка благополучно втікає від кицьки? Так-от, ми не в казці.

— Виходить, за нами погоня?

Його питаннячка могли змусити небіжчика померти вдруге. У мені вони будили звіра.

— Виходить.

— Справжня?

— Найсправжнісінька.

— Ти хочеш сказати, що нас зараз хтось переслідує?

Ні, я більше нічого не хотів, а звірюга в мені давно ревів, як голодна корова.

— Якщо ми втікаємо, значить, нас переслідують. А якщо нас переслідують, значить, нам одна дорога — утікати, — пояснив я так популярно, як умів.

Янек посмикав себе за вухо.

— І тому ми щойно так довго бігли?

Сонечко встає, пташечки заливаються буйним щебетом, а один матолок намагається втовкмачити іншому, що вони остаточно посадили човен на мілину. Інший не хоче цьому вірити, ніяк не хоче, і звір мій тужливо опускає морду на лапи.

— Ми відірвемося, обов’язково.