Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Коли звуки польського затихли, пролунало ревіння труб, і гості побачили посеред озера дванадцять красунь із розпущеним волоссям, у напівпрозорих накидках з легких, струмливих тканин зі срібними блискітками. Дванадцять наяд (веселе плем'я покровительок вод) рухалися по водній гладі ставка. А створював цю ілюзію пліт із дзеркальною поверхнею.

Графиня Софія підійшла до Людвіга Метцеля і повела його за руку до сходів, що спускалися у воду. Наяди заспівали кантату, прославляючи Людвіга — підкорювача вод, струмочків і джерел «Софіївки». Тепер він підкорив і наяд, нащадків Океану і Тефіди, і вони назавжди залишаться тут. А в тих джерелах, де мешкають наяди, вода не тільки чиста, а й здатна дарувати молодість і безсмертя.

Пліт наблизився до берега, німфи підійшли до щасливого і трохи зніяковілого Метцеля і прикрасили його голову вінками. На площі Зборів пролунало гучне «віват!».

Знову заграла музика. Тепер партнером графині по танцю став інженер.

— Ви створили справжнє диво, Людвігу. Я не боюся таких гучних слів.

— О ні, графине, це диво створило кохання графа до вас, я всього лише займався своїм ремеслом.

— Як ви можете так говорити?! Це рівноцінно тому, якщо б поет назвав ремеслом писання віршів.

— Порівняння моє, можливо, не зовсім точне, просто я хотів підкреслити вирішальну роль графа Станіслава у перетворенні цього куточка природи.

— Дивно, дорогий Людвігу, тут стільки створено для мене, але я не бачу навіть найменшої згадки про Станіслава, крім пам’ятника його нещасливому коханню до Гертруди.

— Я знав, дорога графине, що ви скажете це. Поспішаю розвіяти ваші сумніви.

Із цими словами тепер уже Метцель узяв Софію під руку і повів до оглядового майданчика. Трохи не доходячи, Людвіг зупинився.

— Скеля Бельведер назавжди збереже профіль графа Потоцького…

І справді, нижня частина Левкадської скелі нагадувала людський профіль.

— А зараз ще один невеликий сюрприз вам, графине, і всім гостям, — інженер зробив знак рукою.

У ту ж мить угору злетіла ракета, а за нею — вогні феєрверку і гарматні залпи. Тепер і небо перетворилося на суцільний килим вигадливих вогняних візерунків. Вода, віддзеркалюючи феєрверки, надавала ілюмінації додаткової пишності. У розпал феєричного шоу разом зі струменем води фонтану з каменів на ставку почали вивергатися вогненні струмені.

— Тільки заради цього варто було сюди приїхати, — почула Софія чийсь шепіт.

Метцель попросив усіх обернутися, і нове видовище постало перед очима: великий водоспад, заслоняючи собою вогонь, грав таким різноманіттям вогнів і світла, переломлюючись крізь пелену води, що описати це просто неможливо.

Феєрверк закінчився так само раптово, як і почався.

Знову заграла музика, і бал продовжився.

На третій танець (а це був вальс) графиню Софію запросив її син Ян, який встиг переодягтися у віцмундир.

— Ну, розповідайте, штаб-ротмістре, що це за орден на ваших грудях? — усміхаючись, запитала грекиня.

— Як я вже писав тобі, маман, з 1 січня я перейшов з лейб-гвардії Кінного полку до Кавалергардського полку, з підвищенням у чині. Після того, як наприкінці грудня 1798 року імператор Павло І за пропозицією Мальтійського ордена прийняв сан великого магістра, у нього виникла ідея створення потужного лицарського стану в країні.

— Чоловіки завжди люблять грати в лицарів, незалежно від віку!

— Так, мамо. Так ось, Кавалергардський полк — почесна гвардія Великого магістра.

— І ти вже встиг відзначитися?

— На жаль, ще ні. Цей орден — заслуга не моя, а всього нашого роду. Тобі випала щаслива доля примкнути до нього, а мені — народитися. До ордена святого Іоанна Єрусалимського може вступити кожен дворянин, який довів, що дворянство отримане його предками за бойові подвиги, причому не менш ніж сто п’ятдесят років тому. І коли імператор Павло дізнався, що мій прадід воював пліч-о-пліч із його прадідом Петром І, питання, чи прийняти мене до полку і вручити цю восьмикінцеву зірку у вигляді Мальтійського хреста, навіть не виникало.

— У вас, лицарів, повинні бути свої таємниці і традиції. Це так цікаво!

— О звичайно! Про традиції я тобі обов’язково розповім, ну а таємниці залишаться у мене, на те вони й таємниці.

«Господи, — подумала про себе Софія, — щасливий у нього зараз час, коли ще можна грати в лицарів і при цьому бути вже відносно дорослим».

Граф Станіслав підійшов до дружини і тихенько промовив:

— Софі, я хочу тебе викрасти й усамітнитися в якомусь затишному куточку.