Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Тільки тепер усі помітили напис польською мовою:

Граф Станіслав запропонував подальшу прогулянку вздовж річки Стікс. Оркестри, розкидані по всьому парку, доповнювали і змінювали один одного, їхні чудові мелодії чарували гостей.

— Ми наближаємося до Елізіуму! — урочисто оголосив Потоцький. — Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що там можуть перебувати тільки безгрішні. Але я впевнений, що серед нас грішників немає.

— Тату, я дуже грішна, — несподівано і дуже серйозно промовила молодша дочка Потоцького і Жозефіни семирічна Сесілія. — Я вчора не помолилася перед сном…

Загальний вибух сміху перервав визнання цієї милої дитини.

Графиня Софія, насилу стримуючись, щоб не розсміятися, притисла вказівний палець до губ із проханням до гостей втихомиритись.

— Дівчинко моя, це маленький гріх, тим більше що ти вчора дуже втомилася і заснула, навіть не дочекавшись вечері. Не хвилюйся, ти сміливо можеш перебувати на Єлисейських полях.

— Спасибі, маман, — відповіла щаслива Сесілія, хоча на її очах уже встигли з’явитися сльози.

Ця дитяча безпосередність ще більше підняла настрій гостей.

Музика замовкла, оголивши спів птахів серед таємничої тиші. Цей куточок парку справді був райський: безліч квітів, різноманітні, небачені тут досі дерева, зовсім екзотичні — лимони, ананаси, апельсини, кипариси, виставлені сьогодні з оранжерей.

Пройшовши трохи вперед, Станіслав зупинився біля обеліска.

— Дорога Софі! На знак мого кохання парк я назвав «Софіївкою», і цей обеліск — тому свідчення.

На обеліску був вибитий напис: Eros to Zophia («Любов Софії»). Під оплески гостей Станіслав опустився на одне коліно і поцілував руку Софії.

Долину Скорботи і Печалі граф і графиня Потоцькі пройшли мовчки, взявшись за руки, і тільки Метцель тихенько розповів гостям про сімейні перекази.

— Ну ось, ми і повернулися до Ахерусійського озера, з якого почали нашу подорож, — пояснив граф Станіслав. — Як ви вже зрозуміли, звідси є два шляхи: на Єлисейські поля або до царства Аїда — Тартару. Туди ми зараз і попрямуємо. Саме в цій частині парку притулок давньогрецьких богів, і тут зосереджені майже всі гроти, водоспад, фонтани, статуї. Але про це просто так не розповіси, потрібно все обійти і подивитися.

Увечері гостей запросили до наметів, де були накриті столи.

— Пане інженере, — звернувся до Метцеля граф Шереметєв, — тут сама природа влаштувала все так, що майже не було потрібне ваше втручання.

— Дякую, пане графе, мабуть, це найприємніша оцінка моєї роботи, якщо все виглядає так природно.

— Графе, невже всіх цих валунів та гірок тут не було? — Шереметєв повернувся до Потоцького.

— Дещо було, але завдяки геніальним ідеям Людвіга і майстерності будівельників усе було переплановане, перероблене: висаджені дерева, переміщені валуни, споруджені фонтани і водоймища.

— При ваших можливостях, графе, ви могли зігнати сюди тисячі кріпосних батраків і перевернути все догори дном. Саме так я і зробив у себе в Останкіні.

— Зовсім ні, — скромно відповів Потоцький. — Усі робітники отримували платню, і працювали тільки бажаючі. А єдиним, як ви зволили висловитися, батраком був я, бо потрібно було багато і важко працювати, щоб заробити мільйони для цієї казки.

Після закінчення вечері, вийшовши з наметів, гості побачили нове казкове видовище — весь сад спалахнув вогняними декораціями (на деревах та кущах запалилися десятки тисяч різнокольорових ліхтариків). Прозорі склянки, плошки, ліхтарики підсвічували різними відтінками квіти, на кущах заблищали величезні лілії, а високо на деревах мерехтіли, як зорі, шкалики. Доповнювали ілюмінацію бенгальські вогні та факели. Камені й зелень дерев, здавалося, змінили свій колір. На цьому тлі небо виглядало оксамитово-чорним, хоча були ще сутінки. Вогонь у ліхтариках тріпотів, мерехтів, відбиваючись у воді ставка, створював водяні доріжки, і це ще дужче посилювало ілюзію нереальності.

Було тільки незрозуміло, як за такий короткий час вдалося запалити десятки тисяч світильників.

Оркестр заграв полонез, усі розступилися, і Потоцький, усміхаючись, підійшов до дружини. Ставало прохолодно, тому Станіслав накинув на плечі Софії соболине манто і, взявши її за руку, велично повів у танець. Тільки зараз усі помітили, що на площі перед наметами з’явився спеціально споруджений для танців дерев’яний настил. Решта пар пішли за господарями.