Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

У трактирі вечеряв якийсь дворянин, більше нікого не було.

— Граф N*, — представився молодий чоловік років тридцяти.

Зав’язалася розмова. З’ясувалося, що граф мандрує з Венеції до Берліна.

— Якщо вам уже доводилося бувати у Венеції, ви будете неприємно здивовані, — повідомив граф N*. — Наполеоне Буонапарте зі своєю армією знищив Венеціанську республіку. Тринадцять століть Венеція була вільною, займалася торгівлею, а тепер…

Граф махнув рукою.

— Ви венеціанець? — запитала Софія.

— Був ним, — із жалем відповів граф, — тепер ми належимо Австрії. Але не про це я хотів сказати. Ми очікували армію Наполеоне в надії, що вона принесе в наше життя ковток свіжого повітря, а вийшло навпаки: Буонапарте наказав зняти навіть бронзових коней із фасаду собору святого Марка і відправити їх до Парижа. Потім вони почали руйнувати стародавні палаццо, а долю коней із фасаду собору розділили багато інших шедеврів мистецтва, що зберігались у Венеції.

Несподіваний шум на подвір’ї змусив усіх повернутися до дверей. У ту ж мить до трактиру ввірвалися озброєні люди в масках. Кислицький і граф N* (лише у них були шпаги) кинулися на захист. Граф спритним прийомом поранив одного з нападників і кинув шпагу графу Станіславу.

— Стасе, стережися! — крикнула Софія, попереджаючи чоловіка про небезпеку ззаду, але було вже пізно.

Сильний удар по голові оглушив графа, і він знепритомнів…

Отямився Станіслав тільки на ранок. Голова розколювалася від болю.

— Де Софія? — запитав він у камердинера, що чергував біля ліжка.

Той у відповідь дав Потоцькому аркуш паперу.

«Графе! Прошу вибачення за непрошений візит і не зовсім приємне спілкування. Я майже шістнадцять років чекав нової зустрічі з тобою і нарешті дочекався. Тоді ти обдурив мене, і я цього не забув. Спостерігаючи за вами практично від Відня, я зробив висновок, що найдорожче для тебе зараз — твоя нова дружина. Тепер про справу. Ти мені заборгував двадцять тисяч дукатів за картину, яку я не викрав. За ці роки наросли відсотки, і нині твій борг складає тридцять тисяч. Погодься, це зовсім смішна плата за таку вродливу жінку. За графиню не переживай, жоден волос не впаде з її голови, якщо ти будеш слухняний. Подробиці обміну отримаєш у наступному листі. Завжди твій Караколлі».

— Мерзотник! — вигукнув Станіслав і жбурнув записку на підлогу. — Що трапилося після того, як я знепритомнів?

— Граф і начальник охорони відчайдушно билися і знищили по супротивнику, але сили були нерівні. Незабаром обидва були поранені, а бандити схопили графиню, забрали двох своїх убитих і швидко зникли з корчми.

— Граф живий?

— Так, ми зробили йому перев’язку, але він дуже слабкий.

Потоцький спробував підвестися, і це йому вдалося, хоча в голові все переверталося.

— Проведи мене до кімнати графа, — попросив він камердинера.

— Ми поклали графа і Кислицького в одній кімнаті — це вимога лікаря.

Граф N*, дуже блідий, лежав у ліжку з перев’язаним плечем і, здавалося, спав. Але коли до кімнати зайшов граф Станіслав, він відплющив очі й усміхнувся.

— Графе, прошу вибачення, що втягнув вас у цю халепу. Я ваш боржник і навіть не знаю, як…

— Пане, — перебив Потоцького граф, — я зробив тільки те, що на моєму місці зробив би будь-який дворянин. Тому прошу не обтяжувати себе, підшукуючи слова подяки. До того ж, основне завдання — вберегти графиню — ми не виконали.

— На жаль, це правда. Я в розпачі і прийшов до вас за порадою.

— Вам уже відома причина викрадення?

— О, так, — Станіслав глянув на камердинера, і той передав графу записку. — Ось, прочитайте.

— Я так і знав. Ці люди справді дуже небезпечні. І якщо ви хочете моєї поради, вона проста: погоджуйтеся на їхні умови.

— О ні, ви, мабуть, неправильно мене зрозуміли. Зі свого боку я виконаю всі умови, поставлені цим бандитом. Мене понад усе хвилює доля Софії, її безпека.

— Що ж, сподіватимемося на порядність (хоча тут це слово недоречне), скоріше, на жадібність до грошей цього бандита.

Потоцький виконав усі умови Караколлі, і в обумовлений час під’їхала карета, з якої вийшла Софія.

Наступного дня Потоцькі переїхали до Венеції й оселилися в одному з найкращих готелів.

— Дівчинко моя, — схвильовано вимовив Станіслав, — ці два дні, поки ти була в полоні у бандитів, здалися мені вічністю. Я думав, серце вистрибне з грудей від переживань. Тільки тепер я до кінця зрозумів, як кохаю тебе і як ти мені дорога.

— Стасе, милий, я уявляю, як тобі було тяжко. Адже ти не знав, що зі мною відбувається. А незнання завжди жахливе. Обходилися зі мною цілком пристойно, принаймні не було навіть спроб мене образити.