Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Коли через два дні Станіслав отримав від Софії записку з питанням «Що трапилося?», він тут же написав: «Приїжджай швидше!»

Софія буквально влетіла до Потоцького, на ходу скидаючи шубку. Станіслав стиснув її в обіймах, обсипаючи поцілунками.

— Софіє, як я кохаю тебе! — промовив, задихаючись, Станіслав, дивлячись їй в очі. — Останні два дні минули, яку тумані — страждання затьмарили все. Зовсім недавно я був упевнений, що кохання не існує, але зустрівши тебе, зрозумів, як глибоко помилявся. Я кохаю в тобі все: обличчя, стан, голос, усмішку, обійми… О! Ти прекрасна! Ти привнесла в моє життя щось таємниче і таке бажане…

— Коханий, — промовила Софія, і в її очах заблищали сльози щастя, — я дуже кохаю тебе! Ти мій лицар! Я знала, що зустріну тебе, я жила цією зустріччю. Ти перевернув моє життя, мені хочеться завжди бути з тобою, вгадувати твої думки, виконувати всі твої бажання.

Вона пристрасно притиснулася до нього.

— І що ми тепер з цим робитимемо? — з деяким відчаєм запитав Станіслав. — Ми обоє невільні. Ти ж знаєш, що в нашому суспільстві таємна пристрасть одруженого чоловіка до заміжньої жінки іноді підноситься в ранг мало не чесноти, що прикрашає світське життя, викликає захоплення в жіночих салонах і чоловічих гуртках. Але як тільки ця пристрасть переростає в кохання і зазіхає на сімейні відносини, настає черга осуду і навіть гонінню. Усі починають жаліти ошукане подружжя.

— Так, Станіславе, я як жінка знаю це навіть краще, ніж ти, бо при руйнуванні сім’ї жінок зневажають значно сильніше. Але я тебе дуже кохаю, тому прийму і підкорюся будь-якому твоєму рішенню. Зараз за нас говорять наші серця і душі, але ти повинен тверезо все обміркувати за нас двох, перш ніж що-небудь зробити. Пам’ятай лише, що я готова йти з тобою по життю в будь-якій ролі, бо твердо вірю, що кохання нам послали небеса, і тільки перед ними ми триматимемо відповідь.

Станіслав ніжно обійняв Софію за стан і пригорнув до себе, наче боявся, що їх може хтось розлучити.

— Поцілуй мене! — попросила вона, і він знову став нестримний…

Через якийсь час, прощаючись із Софією, Станіслав мовив:

— Софі, я, як і ти, мрію об’єднати наші серця в подальшому житті і вважаю, що ми повинні почати його чесно, а тому в найближчому майбутньому оголосити Йозефу і Жозефіні про наше рішення бути разом. Тільки прошу невеликої відстрочки до закінчення переговорів.

Софія з радістю погодилася.

Вони зустрічалися й далі, намагаючись пізнати невпізнанне, духовно все більше занурюючись одне в одного.

12 січня 1792 року до Ясс несподівано прибув кузен графа Станіслава Станіслав Костка Потоцький. Прибув із посланням від короля Станіслава Августа і сейму з вимогою повернення генерала Потоцького і гетьмана Ржевуського до Варшави. Король знав, що брати Потоцькі любили одне одного, причому молодший, Станіслав Костка, ставився до свого кузена з більшим захопленням, ніж до свого рідного Ігнація. Тому на Станіслава Костку була покладена місія переконати генерала визнати Конституцію 3 травня і відмовитися від своїх подальших дій у переговорах з Росією.

Станіслав Костка прибув до Ясс вчасно: три дні тому Росія підписала мирний договір з Портою, і тепер Безбородько готовий був вести переговори зі Станіславом Потоцьким.

Кузен привіз Станіславу лист від короля.

Граф Потоцький дуже уважно прочитав послання. Крім Станіслава Костки, у вітальні були присутні Северин Ржевуський і графиня де Вітте. Софія помітила, що лист дуже схвилював Станіслава. Спочатку його обличчя залилося рум’янцем, потім на очах виступили сльози. Анітрохи не соромлячись цього, граф устав, нервово заходив по кімнаті, потім звернувся до свого брата:

— Дорогий кузене, ти приїхав надто пізно: мало що в цьому житті могло б зворушити мене більше, ніж цей лист короля. Але ти запізнився — я вже відіслав йому відповідь. Ось копія, можеш її прочитати.

Він подав кілька аркушів Станіславу Костці.

Графиня Софія підійшла до свого коханого і взяла його за руку.

— Станіславе, дорогий, я бачу, що ти все ще на роздоріжжі і можеш змінити своє рішення. Я анітрохи не сумніваюся, що тебе хвилює доля вітчизни, але, можливо, в єдності — ваша сила, тому варто прийняти пропозицію короля.

Вона підійшла до гетьмана Ржевуського, розраховуючи на його підтримку. Той лише похитав головою.

— Ні, Софіє, — відповів їй граф Станіслав. — Я вже сказав «а» і тепер повинен сказати «б». У листі королю я повідомив, що рішення моє незмінне, і зараз повторю вам чому. У цьому недосконалому світі поважають сильних. Це стосується як людей, так і держав. Я неодноразово повторював, що нам потрібна сильна, боєздатна армія. Мене начебто підтримували, але далі розмов справа не йшла. Потрібні були великі грошові пожертвування, але з грошима, як я зрозумів, розлучатися складніше, ніж проголошувати себе дбайливцями вітчизни. Хтось, зараз уже не важливо хто, запропонував попроситися під крило, під захист сильної Пруссії, і це відразу стало головною ідеєю безпеки країни. Але ж свого часу Фрідріх витрачав 80 % державного бюджету на зміцнення військової могутності країни. Чомусь наші патріоти вирішили, що німці підуть проливати кров за нашу свободу. Пруссія уже при підписанні договору про дружбу ставила умову приєднання до неї нашої території. Чи не так, кузене?