Павло Загребельний - Диво

А тут лежить в багні торговища жалюгідний чоловічок, харчить, мов конаючий, з каправих, скліючих очей видавлюються йому каламутні сльози, з кутиків губ виповзає клейка й тягуча слина. Невже правду мовив хмизонос? Невже цей новий і невідомо жорстокий бог глумиться з людини навіть тоді, як вона доконує неймовірного чуда для його прославляння? Вже йому мало звичайної смерті – він губить людей, знущаючись!

– А візьміть-но за ноги ту падализну та відтягніть отуди в глину, – зареготав купець, – нехай вихитрить трохи носом своїх богів! Го-го-го!

Лучук, вагаючись, поглянув на купця, потім на Сивоока. Чи ж то їм велено тягти сп’янілого украшателя церков?

– Ви ж, ви, молокососи! – загримів купець. – Беріть його та швидше, допоки я…

Він хотів викричати якусь погрозу, але махнув рукою і занурив губи в ківш з медом. Але Сивоок мовби тільки й ждав нагоди, щоб на комусь зігнати свою злість, викликану розчаруваннями, яких дознав отут, серед пияків, серед людського шумовиння, де на самому дні опинився той, хто мав бути понад усім і поза всім.

– Не роби твої, щоб помикав нами! – ошалілими очима блиснув хлопець на купця.

– Га? – відірвався той від ковша. – Не роби? А хто єсте? Збіги задрипані? Сопливці! Зуба ведмежого повісив на шию! Дам тобі, то проковтнеш і того ведмежого, і всі свої! Гей, Джурило! Ану ж бо покажи цьому!

Від верхівців, що закам’яніло спостерігали, як їхній хазяїн обпивається з торговщанською збираниною, вмить відскочив на високому попелястому коні рудий з розбійницькими очима, з лиховісною повільністю став видобувати з чорних піхов меча. Але в Сивоокові прокинувся Родимів сприт, поєднаний з дідовою шаленістю. Хлопець непостережно ні для кого метнувся напереріз верхівцеві, з нещадимою силою рвонув коня за вудила, підняв його диби, і рудий Джурило з найбільшого маху обемберився об землю. І хоч як мало пішло на це часу, але Лучук, поки всі очі вковані були в безпорадно цапуючого коня і надаючого Джурила, встиг скокнути на медоварову буду, вирвати з-за спини лука, натягти тетиву, накласти стрілу і, цілячись просто в очі знетямленому від питва і несподіваного перебігу подій купцеві, вигукнув:

– Прошию всіх стрілами, – тільки поворушіться!

Джурило лежав постогнуючи в багнюці. Кінь схарапуджено впав на всі чотири, рвучись подалі від Сивоока, купцева сторожа заклякла в очікуванні нового, може, цього разу розумнішого веління від свого хазяїна. І той таки справді пробився крізь клубочіння захмелілості, брязнув ковшем об землю і, ляснувши себе по череву, вдавано зареготав:

– Ой отроки! Ой потішили! Беру вас обох у свою сторожу!

Але Сивоок стояв так само нашорошено, наготовлений бити своєю ломакою все, що на нього посуне, а Лучук тримав тетиву в такому натязі, що його рука могла от-от не витримати і стріла так і свиснула б купцеві межи очі.

– Я сказав! – гукнув купець. – Приймаю вас! Медоваре, меду отрокам!

– Годилося б спитати, чи хочемо до тебе, – похмуро нагадав йому Сивоок.

– Та ти що! – аж підскочив хмизонос. – Та хіба ж можна від такого! Та ви знаєте, що до гостя Какори весь Київ би пішов у слугування!

– А ми – не Київ, – сказав Сивоок.

Джурило тим часом сів і безпорадно зіпав ротом – ніяк не міг ухопити віддиху.

– Всі знають купця Какору, – заревів купець. – Какора сказав – камінь! Любо мені й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви мені любі! І показали мені все, що вмієте! Приймаю вас до себе і кладу добру гривню обом!

– Не все ще показали, – проспівав з буди Лучук. – Хочеш, твоєму коневі вухо можу прострелити? Вибирай – праве чи ліве?

– Кінчик правого, а зачепиш коня – голову відірву! – крикнув Какора.

Свиснула стріла – і кінчик правого вуха в Какориного коня перед очима у всіх роздвоївся кривавою китичкою.

Хмизонос ляснув себе по стегнах.

– Оце так! Самому князеві в лучники, в найперші!

Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад.

– Отроки ви чи біси суть? – промармотів. – А стрельни ще раз. Он у того медовара в чіп од бочонка поцілиш?

Знову проспівала стріла і чорно захиталася в самій середині круглого чопика, на який показав Какора.

– А перехреститися вмієш? – спитав купець Лучука.

– Не вміє він, – відповів за товариша Сивоок.

– А ти?

– А я вмію, бо бачив, як то роблять, та не хочу.

– Чому ж це ти не хочеш? Ти знаєш, що князь Володимир прийняв хрест і синів своїх дванадцять охрестив, і всіх киян. А ще сказав: «Хто не прийде під нову віру – багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб, – ворогом моїм буде».