Павло Загребельний - Диво

Сивоок і Лучук мерщій подалися слідом за хмизоносом, який теж, видно, не мав наміру затримуватися тут, серед озброєних, знічевлених лежнів, яким нічого не варто було проткнути чоловіка списом або врубати мечем, тільки щоб хоч трохи розважитися.

До самого Києва вели ще одні ворота, обкуті залізом, чорні, мов кажанячі крила, якісь нависаючі, так що, мабуть, зачинялися вони самі собою, як тільки відчіпляли ланцюги, що тримали їх, а за воротами через глибочезне крутостінне урвище пролягав дерев’яний міст. Купецький повіз уже вигуркував колесами на тому кінці моста, там якісь спритнярі метали з нього раз і два на мито. А на цьому, просто під чорними крилами воріт, стояло ще двоє сторожів, але вже не таких, як оті, коло дерев’яних воріт, а закуті в залізо, в міцних кольчугах, у гострих шишаках, з булатними бутурликами, що закривали руку від кисті аж по лікоть, а зброю мали таку: в одного – широкий двосічний меч, схожий на той, що його колись мав дід Родим, тільки коротший і, мабуть, легший, а в другого – гострий шестопер, замашний і вицяцькуваний по держалну.

Ці стояли не сонні, а знудьговані, не помічали нікого, не дивилися ні на кого, але, коли хлопцям уже видавалося, що вони непоміченими прошмигнули повз поцяцькованих залізом дурнів, той, що з шестопером, тупнув ногою, аж задуднів міст, і гримнув:

– Пощо не хреститесь?

Хлопці стали мов вриті. Бігти наперед і так би нічого не дало, бо хіба ж знайдеш рятунок в такому великому місті, яке піднялося над дебрями і пущами, повертатися назад теж не виходило, бо там було ще гірше: повне дворище озброєних лежнів.

– Хто такі? – суворо спитав той, що з мечем.

– Ми суть… – Лучук хотів вихопитися першим з відповіддю, але не знав, що казати, затикався, замикався, його виручив Сивоок.

– З гостем прибули, – сказав вій спокійно, – проїхав він на торг.

– Ач, сопляки, вже з гостем, – незлобиво промовив той, що з шестопером. – Ваш гість хіба поганин, що не хреститеся?

– Не вміємо, – похмуро сказав Сивоок, – маємо своїх богів.

– Покажу тобі, – підступив дружинник до нього і вхопив за праву руку, щоб занести її для сотворіння хресного знамення.

Але руку Сивоокову тягнула донизу тяжка дубова палиця, так що дружинник насилу міг її підсмикнути догори.

Забувши й про хрестіння, він ухопився тепер за палицю, спробував висмикнути її з руки Сивоока і аж крекнув.

– Чудної сили отрок, – сказав і відштовхнув Сивоока, – іди собі, поганче!

Лучук огинці прослизнув поза Сивооком, зашепотів до нього, гамуючи нервовий сміх:

– Знав би той нестелепа, як стріляю. Поцілив би йому крізь вічко його кольчуги прямо в пупа! Ги-ги!

– Мовч! – суворо сказав Сивоок, бо вже вступали вони в Київ.

Коли ж казати правду, то не вони вступали в Київ, а Київ наступав на них, спадав з своїх пагорбів, приголомшував, знетямлював. Диво брало, як могло вміститися на такому скупому клапті землі стільки будівель, стільки люду, стільки руху, гуку, клекотняви. Хтось кудись ішов, квапився, а хто й просто собі стояв, видивляючись на божий світ, рипіли вози, іржали коні на торжищі, дзвінко спліскувалася в глибокі колодязі вода з переповнених відер, пахло стружкою і димом, цюкали сокири, мудрували над каменем зиждителі, роїлося повсюди од люду торгуючого, будівничого, гулящого, роботящого – ось чим обсідав Київ своїх прибульців.

Сивоок просунувся наперед, мов сновида, не відчував вимощеної дерев’яними кругляками вулиці під ногами, не бачив ні просторих дворів з білими дерев’яними будівлями, ні великих і маленьких дерев’яних церков, що штрикали ламаними пальцями своїх хрестів у неозори весняного неба, ні княжого кам’яного терема, що стояв над самим краєм Київської гори, мовби хотів виловити своїми штудерними віконечками всі вітри з Десни й Дніпра, – хлопцеві перед очима, застилаючи весь світ, стояло тільки одне: кам’яне громаддя, рожево-сіре, розлоге й струнке водночас, неохопне у своїй великості, так ніби зібрало воно в себе весь камінь Руської землі, а водночас легколетюче, мов засвічена сонцем хмара. Гостре колись каміння зляглося тут загладжено, подекуди зненацька розступалося, творячи химерні віконця-прозори, а то вигиналося потужними луками, схожими на вічно застиглі хвилі, підняті над землею дивними силами, і над цим злагідненим, летючим, мов спів, каменем кругло вивищувалися чотири менші і п’ята найбільша і найвища чарівні шапки-покрівлі, а на кожній з них плавав у золотому озері неба схожий на квітку хрест, і всі п’ять хрестів запліталися в рухоме коло сяйва, і не було в них ні кострубатості, ні чорноти, ні ляку.