Павло Загребельний - Диво

– Стрілець, а не можеш вполювати собі хоч на корзно, – посміявся Сивоок, жартом штурхаючи товариша в плече, аж той упіймав сторчака.

– Ге, уполюєш, а все заберуть, – відмовив той.

– Як то заберуть? – Сивоок уперше чув, щоб так.

– А побори – не знаєш хіба? Для князя, для боярина, а там воєвода з дружиною наскочить, а там ще хтось…

– А сховатися – хіба ні?

– Де ж сховаєшся?

Це вже й зовсім спантеличило Сивоока.

– Як то де? – вигукнув він. – А в пущі!

– Ге, – сказав Лучук, шморгаючи носом, – в пущі знайдуть. Тут їм усе відоме. Де борті, а де лови. От би в полі. Там є де сховатися.

– Але ж там усе видко!

– Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща тісна. Від одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось жде. Втечемо в поле!

– Не піду, – сказав Сивоок, – я звідти насилу вибрався. Ніколи не повернуся.

– Ну й дурний, – байдуже сплюнув Лучук.

– Давай я тобі покажу в пущі таке місце, куди ніхто й не поткнеться.

– Де ж то?

– Там, де тури.

– Турів теж упольовують. Ще й як.

– Але не там. Бо там їх без ліку. Розтопчуть – лиш торкни бодай одного.

– І твій тур там?

– Там. Тільки це далеко. Тебе не шукатимуть?

– А хто мене шукатиме?

– Ну, батько.

– А він щодня молиться: «А щоб тебе звір розметав!» Тебе ж ніхто не шукатиме?

– Мене шукає Ситник, але я до нього, не повернуся більше.

Дурне то було діло і непотрібне. Але однаково не мали куди податися, то й побралися неквапом у глиб пущі, втішаючись волею, маючи себе за неподільних господарів зеленого шуму. Перейшов дощ, затепліло сонечко. Лучук уполював косулю, і Сивоок зготував справді князівську печеню. Ішли далі й далі, один одному розкриваючи лісові дива: то кущ, обсипаний великими яскравими ягодами, що були сховані від стороннього ока і яріли сонцями, як тільки підіймав один чи другий листок, то дику борть, повну запашного меду, то тепле печище в синяві високих небачених квітів, то хитро вибудувану нору дикого звіра, а там пішли діброви з вепрячими ненаситними табунами, озера, забудовані бобрячими підводними палацами, і вже на якийсь там ранок їхніх блукань відкрилися просторі галявини з купами дерев і густими перелісками і на тих галявинах – брунатно-сірі рухомі гори і пагорки великих і малих турів.

Сивоок уміло провів Лучука просто туди, де заліг поранений Бутень, тиша там стояла така, що хлопцеві стало моторошно: невже старий тур загинув і вони застануть тільки обгризений вовчуками кістяк? Зовсім не ховаючись, він швидко тягнув Лучука за собою, перший проскочив крізь кущі на круглу галявину і поточився назад, мало не зойкнувши від несподіванки.

На дощенту витолоченій і стоптаній на багно галявині темною горою височів Бутень, міцно вгрузаючи коротенькими ніжками в м’яку землю. Він стояв боком до Сивоока і, мабуть, спав, бо не зауважив хлопця, і тільки це й врятувало малих заброд. Вони притьмом подалися назад у кущі, але й тут їх підстерігало лихо, бо кущі з другого боку затріщали, застугоніла земля, почулося нетерпляче сопіння, могутня вогнисто-руда туша, віючи на хлопців нетерплячою жаротою, проломлювалася просто на галявинку до Бутеня, і Сивоок насилу встиг відсмикнути вбік свого розгубленого товариша.

Рудь пхався до Бутеня.

Чи він уже не вперше сунув туди, що мчав з такою певністю і нагальністю, чи вже мірялися вони знов і знов силою з старим туром тут а чи там, на широкому роздоллі серед трав і дерев! Чи сам він одкрив Бутенів сховок і тепер доборював старого, користуючись його неміччю, а чи Бутень, трохи оклигавши після поранення, заманив сюди Рудя і спробував провчити молодого нахабу?

Хоч як там було, але, мабуть, не вперше вони мірялися тут силами, коли судити з того, якою покинув цю галявинку Сивоок і в якому стані застав її тепер.

Бутень не спав. Певно, вже давно зачув наближення свого супротивника і тільки вдавав сонливість, насправді ж висталюючи кожен м’яз свого потужного тіла. Досвід підказав йому навіть, звідки треба ждати Рудя, і він наставив свої страхітливі роги точно в напрямку наближення ворога. І як тільки Рудь скочив на галявину, Бутень, майже й не зворухнувшись з місця, відразу впіймав того на роги, не дав викрутитися, примусив іти в бійку лоб на лоб. Вийшло так, що Рудь мав тулуб трохи занесений набік, тому він вимушений був випрямитися, щоб пустити силу на силу, поки ж переступав задніми ногами, послабив натиск, з чого негайно скористався Бутень. Він попхав Рудя назад, той задріботів ногами, став відступати, відступати і, певно, ганебно б утік, якби не вперся задом у товсту вільху, що росла на краю галявинки. Вільха стримала відступ Рудя, він спробував навіть перейти до наступу, але Бутень не давав послаблення, він пхав і пхав наперед, водночас пильнуючи, щоб Рудь не вивихнувся з-під його рогів, гори м’язів на шиї й холці в Бутеня мовби ще зростали в своїй твердій кам’яності і гнітили, гнітили Рудя, не даючи тому ні часу, ні змоги випростатися. Звичайно ж, Рудь не піддавався так ото відразу. В його молодому тілі скупчилося вже чимало нагуляної сили, опріч того, була за ним перевага в першому поєдинкові, коли саме він, а не Бутень завдав удару своєму супротивникові. Тут він не міг вільно відскочити набік і знов шпортонути рогом, затиснутий в суточках, але й зломити себе не дозволяв, випружував свою шию, затверділу на дуб, затверділу, може, навіть дужче, аніж Бутеня, хоч у старого тура й була вона вдвічі товща. Певно, сподівався ще Рудь і на те, що в його молодому тілі більше витримки, аніж у старого тура, який ще не загоїв своєї рани. Головне для нього було – стримати цей перший кам’яний натиск Бутеня, не поступитися, не зігнути шию, бо тоді велетенські роги Бутеня пронижуть його наскрізь.