Павло Загребельний - Диво

Вікно запримітив ще знадвору не поет, і не Отава, і не лікар (професія, що її найохочіше вміщають на пограниччі між усіма звичайними професіями і мистецтвом), а інженер, кучерявий молодий здоровань, наймолодший з усіх, трохи по-жіночому кокетливий і надзвичайно сучасний у кожному поруху, в кожному вчинку й навіть слові.

– Вже уявив нас за цією вітриною! – вигукнув він. – З одного боку ми, з другого – море. А між нами – невидима субстанція, яку можна б назвати екзистенцією мертвої матерії.

– Ну, а вже ти тоді – есенція буття, – буркнув Отава.

Вони посміялися з інженерового пишномовства, однак пішли в кафе, яке саме відчинилося після денної перерви, і їм справді сподобалося все: і широке вікно, і його небуденна залізна рама, і багато моря за прозоро-неіснуючим склом, і тонка нитка обрію, що пульсувала вгорі, мов жива жилка простору.

Поет перший вчепився поглядом у гілочку, що несміливо стриміла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або небачений корал, що виринув із темних океанічних глибин.

– Я писатиму про це дерево, – сказав він, посвистуючи від вдоволення. Він робив це отак: сі-сі і дуже втішався своїм оригінальним свистінням, а ще більше тим, що ніхто не догадався висловлювати майже всі свої почуття таким дивним робом.

– Коли мене люди не бачать, я віддаю їм свої вірші, – казав він, – коли ж присутній я сам, тоді – сі-сі!

– Сонет чи відразу поему? – прискалив насмішкувате око Отава, який чіплявся з своїм кепкуванням до всіх, і всі, хоч як це дивно, досить легко – зносили його насмішкуватість, призвичаїлися до неї і навіть нудьгували без свого лукавого товариша.

– Старий, – не ображаючись, мовив поет, – ти нічого не розумієш. Така гілочка не вміститься й у поему. Сі-сі!

– Людина повинна бути оригінальною, – сказав інженер. – Якщо в тебе немає оригінальності, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вікно. Що далі?

– А далі ми питимемо чорну каву, – сказав лікар.

– З медицинським спиртом, – додав Отава.

– По-моєму, в тебе було тяжке дитинство, – незлобиво сказав лікар. – Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.

– А буває гумор білий? – поцікавився Отава.

– Старі, я прочитаю вам один свій вірш, – втрутився поет. – Це вірш про аристократизм. Сі-сі!

Він був маленький і широкий, майже квадратовий у постаті. Мабуть, у минулому штангіст чи боксер. Його про це ніхто не розпитував, а він не мав часу на розповіді, бо або ж сісікав, або ж без кінця читав свої вірші, які всі троє за кілька днів знали напам’ять.

Вірш був модерний, як вікно, коло якого вони сиділи.

– Я ще можу припустити, що ти міг таке скласти, – сказав Отава. – Але як ти міг це запам’ятати?

– Старий, з тебе ніколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сі-сі! – просвистів поет.

– Я, наприклад, потомствений робітничий клас, – сказав інженер, – але це не заважає мені бути модерним і оригінальним.

– Старий, я теж робочий клас, – сказав поет. – Я навіть працював на кораблебудівному. Хто знає, як варять трубу на судні? Сі-сі!

– Ми тільки вдаємо інтелігентів, – спробував помирити їх лікар. – А, власне, хто ми? Діти робітників, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, на голому місці. Я, наприклад, виріс у селі, де не було навіть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженні цілу клініку. Хто б сподівався?

– Треба написати про тебе нарис у газеті, – докинув Отава. – Це так мило: з простого селянського хлопця виріс видатний лікар. Або: з корабельної труби – в поезію з її наймодернішими вивертами! Або: син чорноробів і ливарників керує цехом або й цілим заводом, а на дозвіллі колекціонує платівки з джазовими мелодіями, читає Кафку в перекладі і Фолкнера в оригіналі, знає всі марки японських, американських, голландських і західнонімецьких транзисторів, вміє…

– Старий, досить! Сі-сі! – зупинив його поет. – їде кава. Ми будемо пити чорну каву, якої не пили наші предки.