Литагент Клуб семейного досуга - Червоний. Без лінії фронту

Уміння казати «ні» треба набувати на спеціальних курсах.

Я думав – опанував науку відмовляти самотужки. Проте зустріч із паном Якубовичем мою самовпевненість перекреслила. Я сам себе загнав у пастку, з якої був тільки один вихід. Але тепер не лише сказати «ні», а й пояснити причину. Бо, виявляється, весь цей час я морочив панові Миколі голову.

Звинуватив він мене під гарячу руку.

З мене полилося все, що я думаю про запропоновану мені поезію.

Можливостей пана Якубовича я недооцінив.

У нього виявився прямий доступ до купи ресурсів, здебільшого маргінальних, та серед них траплялися досить цитовані, а отже – авторитетні в патріотичних колах. Звідти й почалася масована атака на мене як запроданця, кон’юнктурника, агента Кремля, провокатора й манкурта. Я виявився гнилим лібералом, котрий спекулює на темі націоналізму, вибиває під це діло чималі гроші у вигляді грантів, насправді ж мені на все, крім грошей, чхати, плювати й класти. І взагалі, Клим Рогозний паплюжить пам’ять про видатних діячів українського резистансу.

Телефонний дзвінок, про який я вже згадав, раптом повернув мені сили та впевненість у собі.

Жінка назвалася Терезою Блант.

Українською незнайомка говорила з помітним акцентом, дзвонила з Торонто, пояснила – лиш тепер до тамтешньої української громади дійшла моя книжка. Загалом Тереза не бере активної участі в житті канадських українців, бо народилася там, у Києві була лише двічі, раз – у Львові і раз – у Полтаві, на бабусиній батьківщині. Мама пані Блант теж народжена за кордоном, але в Європі. Точніше – в Італії, звідки її бабуся Домнікія за своїм чоловіком, дідом Терези, на початку п’ятдесятих років минулого століття перебралася спершу до Франції, у Париж, а звідти – до Канади, років за десять.

Бабуся Домна, так називали її в родині, написала й видала в Канаді книгу спогадів «Мій довгий шлях до України». З поваги Тереза, як і її мама, мемуари прочитала. Видання є такою собі сімейною реліквією, яка за межами їхньої родини приречена була загубитися серед десятків схожих емігрантських спогадів, котрі писалися й видавалися протягом тридцяти років, від середини 1960-х у Канаді й Америці, потім, після 1991 року, – в Україні, за гроші самих авторів, у різних новостворених видавництвах, котрі охоче й наввипередки освоювали приватні кошти діаспорян.

Трошки знаючись на цьому, я вже потім припустив: добре, що бабуся Домна, точніше – Домнікія Чечель, устигла опублікувати мемуари в Канаді, коли була ще в зрілому віці, а не тягнула час, зволікала, аби надрукуватися на Батьківщині. Тут тиражі безбожно губилися. Адже спогади українських емігрантів, хай вони учасники збройних змагань та підпілля, пересічному читачеві були мало цікаві. Спритні видавці робили не більше ста копій, хоч зазначали на книжках кілька тисяч, за що заплачено й треба звітувати. Коли ж замовники делікатно питали, де той тираж, партнери радісно заявляли: так усе ж продано. Зазвичай на прибуток грошодавці не претендували, тож сміливо кажу: навіть найцікавіше йшло в пісок, у небуття.

На щастя, на моє особисте щастя, книжка Домнікії Чечель була прочитана свого часу якоюсь кількістю зацікавлених людей. Серед них – її онука Тереза. Тому канадійка відразу згадала бабусині спогади, коли почула про Данила Червоного.

Адже Домнікія знала хорунжого Остапа.

Вона бачила його після втечі з табірного пункту у Воркуті. Спершу врятувала Червоному життя. Потім він не дав убити її. Нарешті, завдяки знайомству з Данилом і почався отой самий довгий шлях до України, який Домна описала.

Отже, Червоний вижив.

Чесне слово, саме це варте окремої, нової історії. Тож я, звичайно, загорівся й зовсім не був проти, навіть наполягав, аби Тереза Блант знайшла спосіб передати мені бабусині мемуари. Канадійка не могла собі дозволити віддати мені родинну реліквію в руки навіть під гарантію повернення. Але ми живемо в третьому тисячолітті, тож за кілька днів я отримав відскановану книгу в PDF-форматі.

Далі почалося ще цікавіше – виринув раптом відставний офіцер КДБ.

Я завжди знав, що працівникам радянської держбезпеки в нинішній Україні ведеться навіть дуже незле.

Спершу він попросився до мене в друзі через Facebook. Проте я перестав додавати незнайомих, хіба що вони крутяться в цікавих для моєї професійної діяльності сферах. Після виходу «Червоного» охочі «дружити» у віртуальному просторі посипалися, мов горох із шапки, і частина з них почала таврувати мене зрадником після викривальних дописів пана Якубовича. Тож я відхилив пропозицію такого собі Борислава Кондратюка.