Литагент Клуб семейного досуга - Червоний. Без лінії фронту

Двері зали розчахнулися посередині уроку, перервавши його.

Калюжному, як будь-кому з викладачів, таке не могло сподобатись. Він уже розвернувся й міцно сперся на свою палицю, аби скерувати праведний гнів у нове русло й дати прочухана порушнику. Та враз завмер, і всі ми разом із ним. Бо до зали відразу за куратором зайшло п’ять поліціянтів на чолі з офіцером, а в дверях завмерли двоє в цивільному. Таємна поліція, не інакше.

– Що це означає, пане Варго? – суворо запитав Калюжний.

Замість нього заговорив офіцер, не зважаючи на обуреного регента.

– Прошу всіх присутніх тут русинів залишити залу й пройти для розмови, – голосно промовив він. – Решта може лишатися й продовжити.

Перша думка, яка майнула в мене, – листівки. Їх знайшли на горищі, склали простеньке рівняння й тепер почнуть мордувати допитами, вираховуючи причетних. Я стояв поруч із Дорошем, зиркнув на нього й прочитав у його очах те саме. Зенко вже ставав мені за спину, інстинкт гнав шукати хоч якогось захисту. Червоний же виструнчився, стиснув кулаки, погляд не віщував нічого втішного.

– Повторюю: русинам залишити аудиторію. То є наказ, – підвищив голос офіцер.

Кілька ліцеїстів несміливо, поволі, але все ж почали проштовхуватися до виходу. Серед поляків пробіг легенький смішок. Дорош обсмикнув піджак.

Аж раптом наперед виступив Мар’ян Калюжний.

– Перепрошую пана офіцера, – відчеканив він. – Ви не володієте повними відомостями. Запитайте пана куратора, і він підтвердить: я так само є русином.

– Ви – приклад українця , якому дозволили служити в польському ліцеї через певні заслуги перед республікою, – кинув офіцер. – До вас нема жодних претензій і запитань. Можете лишатися й продовжувати.

– Заслуги? Перед республікою? – вибухнув Калюжний, стукнувши палицею об підлогу. – Так, у серпні двадцятого, лише – лише, панове! – вісімнадцять років тому я напевне заслужив. Коли українське і польське військо разом зупиняли червоних, не дали їм піти через Замостя на Варшаву! Аби Дієвої армії УНР не було під Львовом та Замостям [11] 13-25 серпня червоні війська під командуванням Михайла Тухачевського почали наступ на Варшаву. Війська Армії УНР взяли участь в обороні Львова та Замостя, стратегічно важливих у цій військовій операції міст. , якби ми не підставили генералу Галлеру [12] Галлер, Юзеф (1873–1960) – польський військовик, генерал армії, у серпні-вересні 1920 року командував обороною Варшави, став короткочасним ситуативним союзником війська УНР. плече, більшовики б прорвалися, бо мали дурну силу й славні нею досі!

– Пане регенте… – Куратор став між ним та офіцером, розкинувши руки, мов крила, наче це могло вже щось зупинити.

– Так, пане Варго! Так, я, Мар’ян Калюжний, був хорунжим української армії! – вигукнув той. – Але нас, кілька тисяч вояків, інтернували до Польщі! Гаразд, я став сумлінним громадянином! Настільки сумлінним, що мені, русинові, ні, панове – українцеві! – дозволили служити тут, у польському ліцеї! Мій фронтовий друг, хорунжий Юліан Кравчук, такої честі вдостоєний не був! Ми довго сперечалися з ним, навіть посварилися і якийсь час припинили спілкування! Та він, Юлько, робив набагато важливіші справи! Я застерігав його, мені тепер соромно за те! Проте Кравчук робив це – збирав докази порушення прав українців тут, у Польській Республіці! Публікував свої статті в британській пресі, за що його засудили й відправили в табір! Де він помер три дні тому! Я дізнався тільки вчора, й навіть не знаю, де поховають мого друга!

– Ми співчуваємо вам! – крикнув куратор, і жодного співчуття в його голосі я не почув. – Проте це не дає вам права…

– А вам хто дав право забирати з мого уроку людей лише за фактом походження! – Калюжний знов стукнув палицею, потім розвернувся до нас. – Панове, прошу лишатися на місцях! Ніхто не вийде із зали без мого дозволу!

– Останній раз прошу вас заспокоїтися! – крикнув Варга. – Поліція просто виконує свою роботу!

– Так поясніть, що то за робота – тягати молодих людей на допити без жодних причин!

– Причина є, пане Калюжний.

– Я слухаю. Кажіть.

Куратор розгублено глянув на офіцера. Офіцер не зводив погляду з Калюжного. Обоє мовчали, і голос регента задзвенів під склепінням ораторіуму:

– Коли так, маю всі підстави, панове, твердити: тут і тепер відбувається ганебний акт, який нагадує сумнозвісну пацифікацію!

Тепер заговорили всі разом. Ніби ожив розворушений вулик – поляки намагалися перекричати українців, і нас було менше, та кожен горлав за двох чи взагалі за трьох. Здійнялася штовханина, без усякої команди всі наші враз зробили коло, зчепившись ліктями, а поляки атакували, намагаючись те коло розірвати.