Юрій Винничук - Аптекар

Першою стратою, яку здійснив Каспер власноручно, було спалення. Сталося це у 1641 році. Суддя оповів, що затримали шахрая, який видавав себе за священика-бернардинця. Такий собі Альберт Віроземський, вступивши до монастиря францисканців та побувши там щось із рік новаком, вирішив, що життя в монастирі йому не до шмиги. Отож він викрав печатку в настоятеля і виготовив папір, що начебто він священик ордену й може пошлюбити, висповідати, похрестити дітей, запричащати й поховати. Ото з тим папером він і став їздити селами в околицях Львова й правити службу. А що мав язик добряче нагострений, то умів наплести багато чого. Врешті його упіймали й ув’язнили. За шахрайство його чекала страта. І тоді він вдався до жахливого чину: вирішив продати душу дияволу.

Він проколов пальця і написав кров’ю на папері, що віддається під владу диявола, зрікаючись Господа Бога і Матері Божої, аби-но тільки лихий визволив його з в’язниці. Цироґраф той заховав за пазуху. Диявол не забарився і постав перед ним в образі юнака, порадивши, аби задля свої свободи називав себе в суді священиком. Альберт слухняно виконав цю пораду. Тоді диявол сказав йому, що тепер залишається хіба ножем заколотися або повіситися, коли не хоче смажитися на вогні. Альберта це здивувало, і він показав свого цироґрафа, але диявол сказав, що документ оформлений не так, як належиться. Він дав Альберту папір і перо, а також ножа, аби той надрізав середнього пальця на лівій руці і записав те, що диявол йому подиктує, а щойно тоді він тієї ж таки ночі порятує Альберта.

Бідолаха повірив і в одному цироґрафі відрікся від Господа Бога, а в другому записав свою душу дияволу, про що на суді признався.

— І що ви гадаєте? — завершив розповідь суддя, посвячуючи ката в подробиці справи. — Він усіх нас переконував, що дійсно бачив диявола, який приходив до нього крізь стіну. Але чорт був хитрий. Він і не думав визволяти того відступника, а й далі намовляв його повіситися. Що ж — хто має горіти, висіти не буде.

Катові завше роботи вистачало, бо доводилося катувати і страчувати не лише львів’ян, але й селян та міщан з тих місцевостей, де свого ката не було. Та був ще один обов’язок, який лежав на ньому, — збирати по хатах нечистоти і вивозити за місто. Щоправда, Каспер за цим ділом тільки наглядав, а воза з великою залізною діжею провадили четверо татар, схоплених колись у полон, але жили вони вільно і могли, якби дуже хотіли, чкурнути, проте не чкуряли, а слухняно виконували свою смердячу роботу, вивозячи увесь той скарб за місто й виливаючи у Полтву на радість жабам і ракам, яких розплодилося там стільки, що цілі зграї бузьків, гусей і качок днювали й ночували по берегах та заплавах річки.

Коли Каспер ще був юнаком, батько часом брав його до Кросна, Стрия чи до Перемишля, де, користаючи з того, що їх ніхто не знав, хутко знаходили веселу компанію і загулювали на два-три дні у якійсь корчмі. Власне у Стрию «Під Короною» накинула на нього ласим оком жвава молодичка, чоловік якої, перебравши міру, звалився під стіл і гучно захропів.

— Чи не були б ви, паничу, такі ґречні, — звернулася молодичка до Каспера, — аби мого мужа д’хаті занести? Бачу, ви хлоп здоровий, а воно таке хирляве, що далебі не подвигаєтеся.

І при тому засміялася таким заразливим, таким підбадьорливим сміхом, що Касперові аж усередині щось тенькнуло, коли бачив її очі, що горіли вогнем, від якого уже й увесь він зайнявся та запалахкотів від стіп до вух. Не довго розважаючи, він виволік п’яне тіло з-під столу, закинув його оберемком на плечі й поніс із корчми. Молодичка йшла попереду і показувала дорогу. Був пізній вечір, в садках на солодкій траві засинало літо під колискову стрикоників.

Дорогою Каспер довідався, що її чоловік мельник і живуть вони за греблею біля ріки. Молодичка час від часу перепитувала, чи він не хоче перепочити. Але Каспер не хотів признаватися, хоч під вагою тіла, залитого по саме адамове ябко пивом і медівкою, часом уже й ноги запліталися, то лише перекидав п’яничку з одного занімілого плеча на друге. Він уже не дивився під ноги, брів наосліп, прислухаючись до кроків та голосу жінки, що його глушив своїм хропінням мельник.

— Прийшли, нарешті повідомила вона, — занесіть його в клуню на сіно.

Каспер відчув неабияку втіху, скидаючи п’яного лантуха з пліч. Чоловік тільки щось пробуркотів невиразне і знову захропів.

— Не знаю, як вам і віддячити, паничу. Дай вам, Боже, здоров’я. Може хтілибисьте вина?