Анатолій Дімаров - І будуть люди

Оксен же відразу впізнав Ганжу. Та й як не впізнати оті короткі, з обрубаними пальцями долоні, які він колись помагав батькові пхати до чорної пащеки пенька!

Василь зіскочив із воза, повільно підійшов до Оксена, що похапцем розплутував упряж, бив свого жеребця у вискалену, високо задерту морду.

– Зачекай, не гарячкуй, – вже миролюбніше промовив Ганжа.

Оксен оглянувся, їхні погляди зустрілись. Тонкі, наче вималювані Василеві брови, шо не злиняли на каторзі, не вигоріли на заводі, ворухнулися, стяглися докупи в суворий шнурочок:

– Оксен?

Оксен посміхнувся винувато й розгублено. Простягнув руку, тернувши нею перед цим об чумарку, запобігливо мовив:

– З приїздом вас, Василю!

– Ні, руки я тобі не дам, – тихо, немов говорив він оте сам собі, озвався Василь. – Не подам я тобі руки, Оксене, – повторив він уже голосніше, і нерозтрачена ненависть виповнила його суворі очі. – На ній же немає пальців, як же я без пальців потисну твою?..

Оксен більше не міг витримувати Василів погляд: він пропікає його, здається, наскрізь. Тому дивиться собі під ноги, на свіжоначищені чоботи, що, однак, уже встигли взятися пилком. Кличе в свідки Бога, що він не хотів тоді лиха Василеві, заступався за нього перед розлюченим татом.

– Так заступався, що аж руки мої стромляв до пенька?

– Хто з нас не без гріха! – смиренно зітхає Оксен. – Молодий був, дурний… Скільки часу минуло відтоді, Василю!

– І все бур’яном поросло? – питає глузливо Ганжа, та відразу ж відповідає, рішуче й сердито: – Не поросло!.. На отій доріжці, Оксене, жодна бур’янина не виросла. Я її своїми покаліченими руками з дня у день проривав. Ходив нею, протоптував, щоб не забути…

Голос Василеві урвався, так наче його зненацька здушили за горло.

– Жаль – пса старого вже на світі немає, – трохи спокійніше далі казав він. – Ходив я оце, як приїхав, провідував… Лежить у ногах Оленки, як собака цепний, навіть мертву її стереже…

– Гріх таке на покійника казати, Василю, – все ще не зводячи очей, з м’яким докором відізвався Оксен.

– Гріх! – скипів відразу Василь та й підніс покалічені руки свої під самого Оксенового носа. – А оце-о не гріх?.. А Оленку живою в могилу покласти – не гріх?..

– Мачуху я теж боронив…

– За руки тримав? – перебив його Василь. – Щоб легше вбивати?

Оксен аж здригнувся від незаслуженої образи, кров так і хлюпнула йому до голови, потьмяніло в очах. Хто він такий, оцей наймит, який колись насмілився зганьбити їхню сім’ю, довести його батька до каторги? По якому праву він судить Оксена, він, що викрадав чужу жінку?

Все оце виплеснув би Оксен у обличчя Ганжі, коли були б інші часи. А зараз мовчав. Зціпив зуби й мовчав. Молив тільки Бога, щоб той укріпив його дух, дав сили витримати, не завестися з оцим гольтіпакою. Може, Василь навмисне затіяв оцю розмову, щоб роздратувати його, Оксена, розлютити, а потім розправитися з ним? Адже тепер – його влада, його суд та закон, за ним, значить, і сила. І Оксен, стримуючи себе, знову говорить примирливо:

– Нащо старе поминати, Василю?.. То були одні часи, тоді люди по-іншому жили, по-іншому й думали…

– Тоді, значить, і Оленку вбити можна було? – гірко запитує Ганжа і, не чекаючи, поки Оксен відповість, каже іншим, страшенно втомленим голосом: – А ми ж, може, любили одне одного… Я, може, того не женився й досі. Це як забути, Оксене?.. І як собі хочете, а Оленку я переховаю, – похмуро додав він. – Я вже й місце для неї знайшов – подалі від вашого кодла. От кликну дядьків на підмогу і перенесу туди Оленку…

– Воля ваша, Василю, коли вам уже й мертві на заваді стають… – почав був Оксен, але Василь гнівно перебив Івасюту, і голос його тепер задзвенів, як добре нагортована сталь: не побережешся – обріжешся:

– А ти, Оксене, краще не плутайся в нас під ногами! Чуєш – не плутайся!.. Бо попадешся – затопчемо, і мокрого сліду від тебе не лишиться! Ти нам пальці колись рубав, тепер свої побережи!.. Но!..

Шарпонув за віжки, коні смикнулися – покотили важкого воза. Не попрощався, не оглянувся, а Оксен стояв і дивився йому вслід. І здавалося вже йому, що то йшов не Василь – чужа, незнайома людина. Засмальцьована кепка на великій голові. Старенька потерта шкуратянка так і влипла в могутню, трохи сутулу спину, а внизу, біля пояса, віддувається і звідти виглядає краєчок жовтої кобури – наган! Галіфе кавалерійського крою і стоптані на каблуках чоботи з натертими дужками на задниках – слід від острог. «Комісар!» – думає Івасюта, з ненавистю дивлячись на облиту шкуратянкою спину, всю постать, що невблаганно віддаляється, а захоче – так само невблаганно піде на нього, і ненависть ця аж обпікає йому очі, і пропечений зір його стає такий чіткий та ясний, що він бачить кожну рисочку, кожен рух отієї людини. І знає, що де б він не був, що б не робив, а вже не відв’язатися йому від Ганжі, не спекатись його: обом їм не вистачить місця на оцій такій просторій землі.