Анатолій Дімаров - І будуть люди

Отже, їм нема порятунку, все буде так, як і було, скільки й світ стоятиме.

А ті, помовчавши, щоб Ганжа цілком осмислив усю абсурдність своєї ідеї, знову почали терпляче пояснювати йому, як треба жити на білому світі:

– Невже ви думаєте, Василю, що ніхто не шукає шляхів, які привели б до визволення? Минали століття, роки й роки, а люди тільки тяжко працювали, помирали з голоду й холоду і ніколи не задумувались над тим, чи таке уже й справедливе наше життя, як про це твердять попи?..

До речі, а чи відомо вам, Василю, що в Росії були і є люди, які дотримуються приблизно тих же поглядів на методи боротьби, що й ви?

– Ага! – знову оживає Василь. – Отже, не я один дійшов до такого простого плану. Виходить, є люди, які думають так само, як і я.

– Не поспішайте, Василю, не поспішайте. Ці люди, на противагу вам, вирішили починати не з стражника, не з офіцерів чи генералів навіть, а з самого царя. Вони мислять собі так: нами тепер править лихий цар, він не хоче прислухатися до голосу поневоленого народу, отже, вб’ємо його, щоб трон зайняв цар добрий, і тоді всім нам одразу полегшає… Це були сміливі, самовіддані люди, Василю, вони свідомо йшли на смерть, але трагедія їхня в тому, що йшли і йдуть вони хибною дорогою. Бо цар, хоч би якою доброю людиною він не був, поганий уже тому, що він – цар, поміщик лихий уже тому, що він поміщик, фабрикант уже через своє становище ссе кров із робітників, хоч він, може, ніколи не їсть м’ясного. Як комар не може жити на світі, не п’ючи крові, як хижак помре голодною смертю, коли не буде вбивати слабших від себе, так і експлуататор не може існувати без визиску, без експлуатації. Отже, справа не в доброму чи лихому цареві, хорошому чи поганому поміщикові, а в усій несправедливій системі, яка дозволяє багатому визискувати бідного, сильному гнобити слабкого. Тож треба думати, Василю, не про те, як убити стражника, поміщика, генерала чи навіть царя, а як повалити весь лад, зруйнувати всю оцю несправедливу систему, позбутися всіх стражників, усіх панів одним могутнім ударом. Для цього ж треба, щоб і робітники, і бідні селяни – всі пригнічувані та визискувані Василі виступили, як один, єдиною організованою силою – і тоді ніщо не зможе вам протистояти! А це неможливо, Василю, без організаторів. Саме для цього й існують у всьому світі революційні партії, і ми належимо до такої, Василю!

Отак учили Василя його нові учителі, вчили довго й терпляче, і слова їхні не впали на кам’яний неродючий грунт: всмоктав їх Василь спраглим серцем своїм, виплекав, виростив – зробив власними непохитними переконаннями. За них, повернувшись із каторги, вів палку агітацію на катеринославських заводах, за них воював на фронтах громадянської – у червоноармійських підрозділах, з ними повернувся у рідне село – будувати Радянську владу, ламати вікові закляті традиції, що не раз бувають дужчі за ворожі полки: ворогів можна знищити, розсіяти навальною атакою, стріляючи впритул, рубаючи з плеча, а тут – кого будеш рубати? Солдатку Параску, що гризе хліб з остюками, а теж кричить проти совдепії, бо совдепія, бач, хоче позакривати всі церкви і йде проти самого Господа Бога? Кого стріляти? Кума Петра, який репаними п’ятами затулить усе злиденне поле своє та ще й прихопить сусідське, а горлає проти комуни так, наче він – найбагатший поміщик на всю Полтавщину?

– Чи ви хоч нюхали її, що отак надриваєте голос?

– Не нюхав і нюхати не хочу!

– То звідки ж ви знаєте, що комуна погана?

– Добрі люди казали!

Ох, ті «добрі люди»! Не раз у відчаї обхопить свою голову Василь, не знаючи, що далі робити, з якими словами йти до людей, щоб йому повірили. І буде йому ще всього: безсонних ночей і безнадійних думок, гарячих суперечок – таких гарячих, що іноді аж сорочки на грудях летітимуть шматтям, і підступних пліток, яким чомусь тим охочіше вірять, чим вони безглуздіші, і зрада, здавалося б, найвірніших людей. Все це жде на Василя в рідному селі, яке він і ненавидить, і любить, яке готовий іноді спалити і без якого не може жити на світі.

Та це ще попереду, а поки що Василь, який заходився насамперед перевозити до села свою хату, зустрівся з Оксеном.

Не інакше, як нечиста сила виперла на дорогу Оксена саме тоді, коли Василь проїжджав мимо на позичених конях – пустив їх з гори вільним підтюпцем, а Івасюта теж дав волю своєму застояному жеребцеві, на повній рисі виїхав з двору – та й зчепилися на смерть голоблями, заплутались упряжжю.

– Гей, ти! – закричав люто Василь, не впізнавши в першу хвилину Оксена. – Тобі що, повилазило?!