Анатолій Дімаров - І будуть люди

– Хто?.. Хто її батько?.. – хрипів з розпачливою люттю Свирид, підступаючи до невірної жони з кулаками. – Признавайся, бо отут і задушу!

Простягав до неї довгі ручища, розчепіривши гачкуваті пальці, але Олена навіть не ховала шиї, не затуляла долонями, тільки під ніжною білою шкірою починав стрибати беззахисний живчик та розширювались – темнішали – зіниці її затятих очей. За всі роки нещасливого заміжжя, нічного страху і рабської залежності вона вперше відчула владу над чоловіком і тепер мстила йому оцим упертим мовчанням, мстила на шкоду собі, на шкоду дочці, на зло всьому світові, який так жорстоко поламав їй життя, поглумився над нею.

Вона не знала, живий Василь чи помер, та це не так уже й боліло їй тепер: в неї було передчуття, що вона й сама не вийде живою з цієї комори. Хіба міг Свирид простити їй зраду?

Тепер же вона бачила, як мучився він, і не мала до нього й краплини жалю. Щосили стискала вуста, на всі його погрози й благання мовчала, мовчала, мовчала. Тільки одного разу не витримала – кинула йому прямо в обличчя:

– Осоружний ти мені!.. Осоружний!..

Свирид відсахнувся так, наче його вдарили в обличчя. Постояв, хитаючись, стискаючи важкі кулаки, а Олену наче прорвало: підступила до нього, безстрашна в гніві, кривилася схудлим дитячим обличчям, палила просякнутими ненавистю очима:

– Я зроду-віку тебе не любила!.. Ти мені завжди був бридкий, остогидлий!..

– Замовчи! – здавлено видушив із себе Свирид.

– Що – битимеш?.. – звузила палаючі очі Олена – Бий – хоч убий, а я тебе, осоружного, терпіти не можу!.. Не тебе я любила, а його люблю і любитиму, поки й світ у моїх очах!..

– Замовчи! – закричав Свирид, але Олена й не думала йому покоритися. Вона аж сп’яніла від власної сміливості і тепер поспішала сказати йому все, що носила досі на серці, ховала від нього в душі.

– Дивись сюди… От перед Богом святим клянуся, – перехрестилась урочисто Олена, – перед святою Матір’ю Божою – не ти мені чоловік, а Василь!..

З диким ревом метнувся до жінки Свирид, здушив її за шию, щосили вдарив у скроню – жінка впала, як підкошена.

Коли Оксен заскочив до комори, все було вже скінчено: на підлозі лежала мачуха, а над нею схилився Свирид, і конвульсивний дрож пробігав по його великому тілу.

Батька судили в Хоролівці – дали вісім років каторги. А невдовзі, вслід за Свиридом, поніс важкі кайдани і Василь: повернувшись з лікарні, він недовго носив невгамовану помсту. Вибрав ніч потемнішу та й пустив червоного півня під Івасютину стріху.

Згоріла хата, комора й сарай, решту вдалося врятувати: добре, що ніч була тиха. Оксен, не вагаючись, вказав на Василя, під час трусу в нього знайшли сірники, куплені в сільській крамничці якраз перед пожежею, сусідка бачила, як прокрадався тієї ночі молодий Ганжа до Івасют, – і пішов колишній наймит міряти безкінечну дорогу в Сибір, тим більше що дорога ота не така вже була незнайома його бунтівничому родові: багато літ тому топтав її дід разом з турбаївськими повстанцями…

Повернувся додому Свирид уже зовсім старим чоловіком: відпустив бороду, люті сибірські морози вибілили голову, тільки густі кошлаті брови нависали чорними острішками – ховали від людей глибоко посаджені очі. Іноді зведе Свирид оті брови, блисне понуро очима – якось недобре стає тому, хто зустрінеться поглядом.

Оксен виїхав зустрічати батька аж на станцію. Запріг у нову бричку пару ситих огирів, наказав дружині покласти на пружинне сидіння витканий килим – їхав, як до весільного батька, хотів показати татові, шо не марнував він отут оці вісім років: хоч як тяжко було йому спершу самому, а він не розгубився, не опустив руки і тепер не якимось там попихачем – хазяїном їде на зустріч!

Зустрілися, наче чужі, – Оксенова збентежена радість відразу ж розбилась об холодні вуста, похмурий вид батька. Свирид, здавалося, більше пильнував за тим, щоб не вкрали в натовпі важку, ковану залізом скриньку, аніж розглядав свого сина, і, коли Оксен простягнув був за поклажею руку, батько якось підозріло бликнув на нього, коротко буркнув:

– Я сам.

Побачивши бричку й коней, Свирид спитав:

– Наші?

– Наші, – відповів гордо Оксен.

– А чого так кинув? Хочеш, щоб украли?

– Я ж вас зустрів.

– Не велика цяця, і сам би знайшов, – відповів невдоволено батько. Підійшов до коней, поляскав по лискучій, туго нап’ятій шкірі, пробубонів: – Гарні, ядрьоні, – несхвально оглянув фаетон.

– Сідайте, тату, сюди, тут м’яко, на пружинах! – заметушився Оксен.