Анатолій Дімаров - І будуть люди

Спершу Оксен подумав, що батько хоче втопити Василя. «Як кинуть у воду, зразу ж витягну», – думав він, ідучи назирці за возом. Вирішив так не тому, що його серце боліло за Василем, – йому аніскільки не жалко цього волоцюгу, що насмілився їх обезчестити, – він просто боявся, що їх будуть судити за вбивство.

Але Свирид і гадки не мав топити свого ворога.

За їхньою садибою, над річкою донедавна росла велика верба. Кілька років тому її обпалило блискавкою – верба усохла, журно рипіла сухим оголеним стовбуром, аж поки її спиляли на дрова, лишивши високий пеньок. Свирид примірявся і до пенька, та все якось не доходили руки, аж сьогодні згадав він про нього.

Зупинив коня, взяв колуна, довго топтався біля пенька, приміряючись, де краще рубонути. Був зараз спокійний, наче й не кипів отією шаленою люттю, тільки моторошно мерехтіли насуплені очі.

Прицілився, заніс над головою колуна, опустив на пеньок:

– Гах!..

Сталь вп’ялася в міцне вузлувате дерево, темна тріщина побігла донизу, роздираючи в’язке сухожилля.

– Подай клинок!

«Що вони думають робити?» – питав себе Оксен, стежачи, як батько забиває клинок. Клинок залазив усе глибше й глибше, все ширше розходилися гострі краї тріщини: здавалося, що якийсь допотопний, вгрузлий у землю по шию звірюка неохоче розтуляє зубату, як у щуки, пащеку.

Аж ось батько зупинився, кинув на землю колуна. Нахилився над пеньком, заклав, приміряючи, в щілину пальці – лише тепер зрозумів Оксен, що хоче зробити тато, і в нього аж заболіли пучки, як після зашпорів.

– Тату, не треба!

Батько нічого не відповів. Підійшов до воза, виважив непорушне Василеве тіло:

– Ану, поможи!

Оксен узяв Василя за обм’яклі ноги, і, коли вони удвох несли до пенька наймита, в того хилиталася заломлена назад голова, а руки черкали по траві, ковзали ще здоровими пальцями, наче хотіли востаннє відчути м’який дотик лугової землі.

Опустили наймита біля пенька – обличчям до неба. Зорі сіяли на нього тьмяне борошенце, сердитий місяць червоною діжею котився за небокрай, – не хотів навіть дивитися, шо робитимуть оці люди, а Василь лежав непорушний, міцно стуливши повіки на перемазаному землею і кров’ю обличчі. «Може, він мертвий?» – з острахом подумав Оксен. Відступив був назад, пройнятий моторошним почуттям, та батько наказав:

– Принеси води, – бо не хотів, щоб непритомний наймит нічого не бачив, не чув.

Оксен слухняно спустився вниз, занурив картуз, топлячи у темній воді дрібненькі зірки, що тремтливими світлячками всіяли поверхню річки, повернувся назад.

– Лий!

Оксен хлюпнув на Василеве обличчя. В того відразу ж затремтіли повіки, замерехтіли вузенькі щілинки очей.

– Живий! – не знати чому зрадів Оксен.

– Принеси ще! – наказав суворо батько.

Поки Оксен ще раз бігав по воду, Василь уже зовсім очуняв. Лежав на спині, широко розпластавши руки, ворушив оголеними грудьми, хапаючи повітря.

– Лий і на груди.

Оксен вилив на груди.

– А тепер відійди – не мішай.

Свирид став біля наймита на коліна, наче збирався молитись, запитав:

– Василю, ти чуєш мене?

Василь ворухнувся, застогнав, повів на Свирида запухлими очима.

– Слухай сюди, – казав далі Свирид, і голос його з кожним словом міцнішав, наливався свинцевою ненавистю. – Ти вкрав у мене жінку – збезчестив мене перед усім світом, так і я ж змушу тебе каратися до самої смерті!.. Дай сюди руки!..

Взяв його за плечі, посадив обличчям до пенька, став стромляти його долоні до жадібно розтуленої пащеки. Василь мовчки виривався, звиваючись тілом, а Свирид, навалившись на нього, тримаючи наймитові руки так, щоб пальці були в щілині, закричав до сина:

– Вибивай клин!

Не пам’ятаючи себе, Оксен ухопив важкий колун, вдарив по клинові раз і вдруге. Чорною стрілою вилетіло залізо із страшної пащеки, дико закричав Василь…

Непритомного Василя вранці визволили люди, відвезли до лікарні в Хоролівку. Там йому відчикрижили розчавлені пальці, залишивши короткі кикоті з зацілілим великим і вказівним пальцем на правій руці: встиг Василь в останню секунду трохи висмикнути долоню.

А через тиждень Свирид ховав жінку, Оксен – мачуху, а Олеся – рідну матір.

Олена як зайшла до комори, так уже й не виходила з неї. Щоранку потемнілий Свирид приносив їсти: кусень хліба і кухоль води, допитувався, палячи жінку важким поглядом:

– Чия дитина – моя чи Василева?

Мачуха не відповідала. Вперто замикала вуста і вже не боялася дивитися Свиридові у вічі: в ту нещасну ніч вона позбулася страху перед немилим чоловіком, що досі сковував її, примушував покірно схиляти голову.