Роман Іваничук - І земля, і зело, і пісня

Останні слова Данило вимовив уголос – і промовив Митуса:

«Писав же Даниїл Заточник: “Багатого мужа всюди знають, і в чужій землі він має друзів, а бідний серед своїх незримий ходить. Багатий возглаголить, і всі його слова вознесуть до хмар, а бідному вуста замкнуть”.

Заодно з володарем можна стати, коли володар справедливий… А коли ні, то повчав той же книжник: “Не тримай свого двора біля княжого, бо ласка княжа, як вогонь під клоччям…”»

Митуса зробив рух, ніби гуслі перетягнув із-за спини на груди, вдарив пальцями, немов по струнах, і заспівав:

«Як чуєш, співаю я ще, князю», – посміхнувся Митуса тою ж зухвалою посмішкою, опустив ліву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.

Не виминав співець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарював чоло, слухаючи нелюбу йому пісню про Івана, що не бачить далі свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своїм незалежним поглядом: «Бачу, як кипить у тобі нестримна лють, що ось-ось зірветься, мов собака з ланцюга, та все одно співатиму про двір простого кметя, з якого вийшов сам, – про сплюндрований тобою, князю, двір». Князь думав вище: «Зміни, Митусо, подле ім’я на княже, і зміст пісні стане ширшим – вилетить з-поза кметського тину на всю державу, й стане тоді сильнішою держава. Ти не розумієш цього, Митусо. Не розумієш, що такої пісні, як оце ти проспівав, кметь і не почує, а злобний боярин візьме для себе й піде з нею на нові чвари – на втіху орді».

«Про який двір і про якого боярина, іменованого Іваном, співаєш, Митусо? Може, про Жирослава, який набріхував на Мстислава Удатного, ніби той замишляв з половецьким ханом Котяном проти мене зраду, й був прогнаний з Галича, мов Каїн з Адамового дому? Чи про Судислава, який навів угрів на Галич, а люд галицький, виганяючи його разом з королевичем Андрієм, кидав за ним камінням? – Князь м’яв долонею чорну з сивизною бороду й неблимно дивився на Митусу. – А може, про того Пилипа, який багато років тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на бенкет, щоб там обох потруїти, – й потруїли б, якби мене не попередили вірні слуги… Ліпше б тобі жилося під угорським королем, ніж під моєю рукою, Митусо? Кажи! – розпалювався Данило. – А я простив, я був добрий і слухався заповітів Мономаха… А може, співаєш хвалу тим болохівським боярам, які себе високо князями титулували й зі зрадливим Михайлом Чернігівським коня піді мною вбили, і князь твій, скинувши корзно, пішки втікав з поля… Я ж узяв Галич і теж тоді їм простив. А за те боярин Молибогович на пиру вилив мені в лице вино з чаші, я ж, сповідуючи заповіти Мономаха, сказав смиренно: “Бог їм відплатить”. А може, про тих болохівських бояр співаєш, які ординськими баскаками стали і для орди данину почали збирати?.. Надто добрий я був, що не личить господину. Та напоумив мене врешті соцький Микула, сказавши: “Господине, не подушивши бджіл, меду не їсти”. І я прийняв цю пораду: не чекав більше на Божу відплату – сам відплатив, пішовши шляхом вітця свого. Чи мало я терпів, говори ж!»

«Скажу, князю, – відставив Митуса кубок з вином. – Ти мовиш токмо про бояр і про себе. Про кметя, сином якого я єсьм, про смерда, про невольника – про тих, хто єсть народом, ти й не згадуєш. Зависоко сидиш – не бачиш… Проте чому ні – й про них згадав: бджіл душиш, щоб мед їсти. Ти наказав скарати болохівських бояр – трутнів, а тисяцькі твої винищили простолюд – бджіл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? А те, що повертаєшся на шлях свого жорстокого вітця – немудро чиниш. Не можна на старе повертати… Не про бояр моя пісня – про народ. І ти в ньому, князю, шукай нових сил. Сам кулак уже не допоможе. Час тяжкий, то й зброю ліпшу треба мати. Не лише меч важитиме віднині – сильніша зброя від меча – мисль».

Зореслава підкладала поліна у вогонь, князь придивлявся до неї і впізнавав: після перемоги над тевтонцями він увійшов до Галича русального тижня, на знак звитяги повісив на Німецьких воротах свою хоругов і звелів відправити в соборній церкві Богородиці Службу Божу. Тоді вінчався славний співець Митуса з тустанською красунею Зореславою, і князь благословив молодих.

…Русального четверга 1238 року навіть Німецькі ворота зеленіли липовим клечанням, і весь Галич від річки Чев на заході до Сілецьких висот на сході, від Дністра на півночі до лісистого Викторова на півдні маївся урочистою зеленню: і княжі хороми на Золотому току, і Богородицький собор, і окольне ремісниче Пригороддя втоплювалися в пахощах прив’ялої на сонці зеленоти, якою замаїли галичани Данилову столицю, цього разу не від русалок та босорканей, не від граду й мору, а на честь великого князя, що повертався з поліського торгового города Дорогичина з полоненими тевтонцями й самим маґістром ордену Бруно; маґістр йшов попереду безоружної рицарської юрби без панцира і зброї, засвідчуючи ганьбу польському князеві Конраду Мазовецькому, котрий навів тевтонців на Волинь, – і славу галицькому князю: не ліпо бо єсть держати наші отчини крижевникам, то поідоста Данило на них в силі тяжце…