Роман Іваничук - Злодії та Апостоли

«Але ж яке то життя – без гонору?» – перебила Оленка Михалкову мову.

«А ось яке – тихе… – вискалив зуби люмпак. – Нам, до речі, найкраще жилося при совєтах: в артілях чи то в колгоспах – усе твоє! І береш собі, що хочеш, вдень гонорово – а ти кажеш, що без гонору живемо, – а посеред ночі крадеш, і ніхто тебе за це не зганьбить, бо красти в колгоспі – не гріх… Проте бандерам не сподобалась наша воля, то вони проти совєцької влади стали. А колгоспи – хіба то не ми, прості люди? Тому за наругу, що вони чинили над нашим спокоєм й самим життям, їх і прозвали Злодіями».

«Хто прозвав?!» – спалахнула гнівом Оленка – вмить закипіла в ній опришківська кров, і вона пожаліла, що не має з собою бартки.

«Мій неньо! – схопився з постелі Михалко, й собача покірність в його очах змінилася враз моторошним зблиском. – Мій неньо, чуєш?» – повторив, вдаривши себе кулаком у груди.

«Той, котрий видав партизанів, які гуляли у твоєї сестри на весіллі?» – підвелася й Оленка.

«Той, той! – зверескнув Михалко. – За кривду, яку зеленчуцькі Шумеї вчинили моїй мамі Калині, Злодіями назвав їх мій неньо – і присохло, як на собаках! Бо наша правда…»

«Брешеш, паскудо! – процідила крізь зуби Оленка. – Не ви так нас прозвали, то давнє тавро, і я таки дізнаюся, звідки воно взялося… Та скажу тобі, що справжнім злодієм був твій тато, який не тільки партизанів продав, а й пасербицю Федору вигнав з хати в найми!»

«О, ти, бачу, знаєш не менше, ніж я, – схолов Михалко. – То чого прийшла до мене? Розпитай про те все байстрючку Федору, що в Пилиповій ґражді ґаздує, вона тобі докладніше розповість про ту свою злодійську правду… Ну йди собі, йди!»

Й коли Оленка ступила за поріг, полетіла за нею люта погроза:

«А тому, хто мене скалічив, хату спалю!»

Лук’ян Васильович Вишиванюк був, як на глибокі карпатські недеї, вельми показним чоловіком, якому б годилося не на Тарницькому гребені між Білим Черемошем і його притокою Пробоїщем осісти своїм житлом і маленьке село Білу Річку увінчати палацовим будинком, зовсім не схожим на довколишні хижі, що розсипалися в понизов’ї на річкових побережжях, а вибудувати цю світлу будівлю принаймні над Солотвинською Бистрицею, звідки рукою подати до станіславівських інститутів, музеїв, бібліотек, театру, без яких Вишиванюк обійтися не міг, а що не міг він теж обійтися і без Білої Річки, то начинив свій дім книгами, картинами львівських та станіславівських художників, з яких щодругий був його сердечним приятелем, начинив інкрустованими тарелями, різьбленими касетками і трійчастими свічниками роботи соколівських та яворівських майстрів, прерізними сувенірами, а ще колекціями гуцульських люльок і топірців.

Вірна Лук’янова дружина Марія, яка не дорівнювала чоловікові освітою, заповнила всі кімнати дому подушками, скатертинами, рушниками та портьєрами з космацькими й брусторськими узорами – і все те в палаці Вишиванюків пахло смерековою смолою, воском та крохмалем; а коли ті всі кімнати встигала прибирати господиня – не вгадаєш: навіть найзанудніший чистоплюй не міг би тут знайти ніде й порошинки.

Не мав Лук’ян Васильович ніякого стосунку ні до Апостолів, ні до Злодіїв – ставився він до розмиру між шумеївськими родами по-філософськи скептично, мовляв, у просвічений час не повинні мати місце старі забобони й задавнені порахунки – нинішний люд, на непохитне переконання вчителя, потребує передовсім освіти, бо тільки наука і знання можуть задекларувати світові, що на кожному клаптику української землі – в багатолюдних містах чи в глухих селах – живе народ, готовий до повноправного незалежного життя. А тому давно пора – бодай у думках – поміняти опришківські келепи й партизанські шмайсери на книги й пера – чей тільки за допомогою освіти і натужної праці на землі може народ вибратися з трясовини принижень і неґації на рівень поваги й пошанівку серед сильніших сусідів.

За німецької окупації Лук’янові батьки, які з діда-прадіда працювали зваричами на соляних жупах й жили небідно, послали Лук’яна до Коломийської ґімназії, а що ґімназійне навчання з кінцем війни припинилося, хлопець завершував середню освіту в жаб’євській вечірній школі, одночасно працюючи жупником на гринявському соляному промислі й заробляючи непогані гроші. Саме тоді він виснував, що не конче варто покидати село, йти навчатися до міста й там напівголодним гризти науку, адже всі знання – в книгах, і тільки на них треба витрачатися; якщо захочеш, дадуть вони тобі освіту не гіршу, ніж її можна здобути в університетських аудиторіях, таж колись сини аристократів навчалися вдома! То правда, але для цього треба бути самому в душі аристократом, вміти виховати його в собі.