Олена Литовченко - Книга Застою. 1965–1976

І де їх готувати – екскурсоводів цих юних?! На яких курсах?! Хто складатиме й затверджуватиме навчальні плани для таких курсів?..

А як бути з коштами на прибудову музейного приміщення до бібліотечого?! Якщо розібратися, то тут не прибудовувати потрібно, а радше зводити бібліотеку-музей наново!.. І куди, в яке приміщення переводити наявну – стару бібліотеку з усіма її фондами?!

Запитання, запитання… самі лише запитання без жодних притомних відповідей. Отож не варто непокоїтися через затіяну «Васильком» метушню.

– Ти, миленька, ще неодноразово згадаєш ці мої слова, – запевняла Елла Никанорівна колишню вже підопічну, розбавляючи крутим окропом свіжу заварку, розплескану на дно чашок. Ніна Панасівна знала, що вона має рацію. Не може бути інакше, бо за сутулими плечима пенсіонерки відчувався неабиякий життєвий досвід, набутий в часи, значно жорсткіші від нинішніх.

І тим не менш невиразні побоювання не відступали. Хтозна, як там воно ще складеться… Злі язики жартували, що «народному академіку» Лисенку все ж таки вдалося схрестити біологію з марксизмом-ленінізмом, і принаймні деякий час цей «гібрид» жив… причому доволі-таки успішно. То де гарантія, що зусиллями товариша Берези посеред Канева рано чи пізно все ж таки не постане омріяна ним бібліотека-музей… Що станеться тоді?!

З точки зору Ніни Панасівни – абсолютно нічого доброго. Усе це нагадувало демонстраційний експеримент, який вона запам’ятала ще зі шкільних часів. Беруться два стрижні, – мідний та цинковий, – водний розчин якоїсь там солі й невеличка ліхтарна лампочка. Якщо одні кінчики стрижнів занурити до посудини з розчином, а до інших притиснути контакти лампочки, то вона почне світитися.

А чим це нагадувало сучасний Канів?! Тим, що поховані на дніпровській кручі неподалік один від одного Аркадій Гайдар і Тарас Шевченко видавалися їй схожими… саме на отакі стрижні! Справді, навряд чи можна відшукати двох настільки ж відмінних в усьому літераторів, як виходець із пролетарів, колишній червоний командир, а згодом друг всіх радянських дітлахів Гайдар і колишній кріпак-селянин та панський «козачок», а згодом академік живопису, «мужицький» поет-демократ і ворог царату Шевченко. Вони творили різними мовами, сповідували різні, часом діаметрально протилежні цінності – але поховані майже поруч.

А тепер колишній сезонний екскурсовод Шевченківського музею став директором бібліотеки, яку мріє перетворити на Гайдарівську бібліотеку-музей… Це те саме, що замкнути контактами лампочки два вільні кінці мідного і цинкового стрижнів. Щось мало «спалахнути» над Каневом… а може, й не тільки над їхнім містом, а над усією землею! От тільки що саме?..

Ніна Панасівна не знала. Невідомість завжди лякає, отож вона й непокоїлася. І заспокоїти її не міг навіть абсолютно впевнений тон Елли Никанорівни. Щось іще станеться в їхньому тихому провінційному Каневі. Щось дуже нехороше… але станеться!.. Причому неодмінно.

Їхню дружбу можна було назвати, щонайменше, дивакуватою. Тим не менш заприятелювали ці дві жіночки хоча й нещодавно, проте надійно.

Опасиста, завита на дрібонькі кучеряшки Віта була поштаркою за професією (точніше, за місцем роботи), а віднедавна стала по життю ще й матір’ю-одиначкою. Ні-ні, формально чоловік у неї був – штампувальник заводу «Ленінська кузня» [7] Нині – суднобудівельне приватне акціонерне товариство «Завод “Кузня на Рибальському”». Вацлав Менжик. Молоді люди збиралися жити довго і щасливо, разом отримали квартиру в новозбудованій «висотці» на Набережно-Хрещатицькій вулиці.

Однак коли позаторік, окрім старшого сина Любомира, в їхньому сімействі народився ще й молодший Мар’ян, батьки доволі швидко відчули дефіцит коштів. Щоб подолати скруту, Вацлав загорівся ідеєю завербуватися на алмазну копальню кудись в Якутію, кинувши рідний завод.

Віту не цікавило, що таке кімберлітова трубка «Мир», де конкретно вона знаходиться та інші подробиці. Вона заперечувала загалом:

– Ну Вацику!.. Нормальні люди що завгодно готові віддати, аби лишень до Сибіру не потрапити, а ти туди сам прешся. Тобі там що, медом намазано?

– Вітусю, але ж в Якутії неабиякі гроші світять! – резонно заперечував чоловік. У відповідь вона лише скрушно зітхала.

Перший рік заробітків минув добре. Вацлав надсилав додому грошові перекази регулярно. Задоволена дружина обставила їхню двокімнатну квартирку новими, взятими в розстрочку румунськими меблями, придбала, знов-таки в розстрочку, і пральну машину, і транзисторний радіоприймач «Селга» (це вже без розстрочки), записалася в довжелезну чергу на телевізор «Рубін» [8] Випуск першого в СРСР крупносерійного телевізора з діагоналлю екрана 43 см «Рубін» було розпочато в 1965 році. , який нібито ось-ось мав з’явитися в ЦУМі…