Олена Литовченко - Книга Застою. 1965–1976

– Отакі справи, Марійко!.. – розплився в посмішці поет. А далі мовив до хлопчика: – Те, що Тичина не був щирим… Знаєш, Василю, він просто життям наляканий. Дуже наляканий, от і справляє подібне враження.

– А ти, Володю? – в голосі поетової дружини вперше прослизнули жорсткі нотки. – Хіба тебе життя милувало?

– А я, Марійко, життям не наляканий, я життям побитий. Разом із тобою. А тому давай-но зробимо наступне…

І після невеличкої паузи мовив:

– У мене тут із серцем негаразди. Настільки зле мені, що ось навіть Марійка наполягла на тому, щоб в «Кончу-Заспу» з’їздити. Ми прибули буквально щойно, лише пару годин тому. Сьогодні-завтра мені лікарів пройти треба, на оглядинах вони процедури розпишуть, я тут все розвідаю, обживуся трохи. Отож давай-но післязавтра ти мені принесеш свої вірші, щоб я вже спокійно міг їх переглянути. Ми зупинилися на цьому поверсі, третя кімната по лівому боку коридору. Після сніданку приходь. Зустрінемося, доки я на процедури збиратимусь. Згода?..

Ясна річ, Василько погодився. Тому сьогодні прихопив із собою два шкільні зошити, від початку й до кінця списані віршами. Однак щойно попрямував до вказаної кімнати, як був зупинений матір’ю:

– Не ходи туди, синку, не треба. Нема більше Володимира Миколайовича, помер він.

– Як це – помер?! – ошелешено закліпав очима хлопчик.

– Ну-у-у, як?.. Як люди помирають, отак і помер. Йому вночі з серцем зле стало, Марія Гаврилівна покликала на допомогу, але коли прибігли лікарі, було вже надто пізно. Отож його вже повезли до Києва, і дружина разом з ним поїхала, звісно ж. Там у них у номері тітка Фрося прибирається, не ходи туди, не заважай. Краще давай зі мною. Допоможеш прибирати – отож усе й позабудеш. За роботою, синку, багато чого позабути можна…

Остання порада міцно засіла Василькові в голову, й, допомагаючи матері наводити лад на відведених їй поверхах, хлопчик подумки намагався скласти вірш про «чарівну роботу». От тільки це був не звичайний славень вільній комуністичній праці, якими напхана під зав’язку їхня шкільна програма. У нього мав вийти важкий вірш про важкий монотонний фізичний труд, який допомагає забути про все на світі…

Й звичайно, цього вірша він збирався присвятити щойно померлому поетові Володимиру Миколайовичу Сосюрі.

– Елло Никанорівно, я все прекрасно розумію… але де ж справедливість?! Хіба таке може статися, щоб…

– Нічого жахливого, миленька, абсолютно нічого жахливого не сталося, – втішала її колишня вже директорка. – Трудове законодавство для всіх однакове, й якщо я досягла пенсійного віку, то нічого з тим не поробиш.

– Але ж особливо цінних працівників…

– Невже ж ти на повному серйозі вважаєш директорку провінційної бібліотеки аж таким цінним робітником, що її навіть замінити нема кому?

Ніна Панасівна не знайшлася з відповіддю. Між тим на директорському «керогазі» (господарка так і не навчилася називати електроплитку належним словом) старенький чайник вже почав незадоволено, але поки що стримано шарудіти, готуючись по мірі розігріву перейти до насвистування добре знайомої пісеньки. Тому кивнувши бібліотекарці, Елла Никанорівна дістала з полиці дві чашки, стареньку, з колись яскравими, а тепер майже затертими малюнками бляшану коробку із заваркою, дві чайні ложки та зайнялася безпосередніми приготуваннями до майбутнього чаювання, залишивши бібліотекарку на самоті з її думками.

А думки ці були геть невеселими, бо замість Елли Никанорівни Дзюбан, яку щойно відправили на заслужений відпочинок, новим директором Канівської бібліотеки імені Аркадія Гайдара несподівано для всього маленького, проте товариського бібліотечного колективу було призначено… Василя Панасовича Березу – сезонного екскурсовода Шевченківського музею!!! Годі й казати, призначення всіх шокувало, немов оберемок холодного пухнастого снігу, заради жарту засипаний за комір пальта.

Хоча… які ще жарти: все це сталося по-справжньому і всерйоз. Новому товаришеві директору ще тридцяти років не виповнилося, отож дізнавшись про призначення настільки юного «начальства», поза очі бібліотекарки називали його не на ім’я та по батькові, а ласкаво – «Васильком». Наскільки ж великим було їхнє здивування, коли одразу ж в день знайомства «Василько» не просто провів збори трудового колективу, але з непідробним ентузіазмом почав розсипати пригорщі свіжих та оригінальних ідей щодо майбутнього їхнього культурно-просвітницького закладу.