Петро Лущик - Галицька сага. Ante bellum

– Ця ваша людина може здійснити те, що від неї вимагають?

– Сумніваюся, товаришу Сталін, – чесно відповів Ягода. – Він аж надто м’який для цього.

– То яка нам від нього користь?

– Зате з його допомогою ми маємо намір підвести до Коновальця справжнього виконавця.

– Він у вас вже є?

– Так точно! Чекає у приймальні.

Сталін пильно подивився на Ягоду, але нічого не сказав. Натомість підійшов до столу і натиснув кнопку. Одразу двері відчинилися і до кабінету увійшов Олександр Поскрьобишев. У Ягоди склалося враження, що секретар спеціально чекав на цей сигнал.

– Закличте товариша, який прийшов разом з товаришем наркомом, – розпорядився Сталін.

Молодий чоловік зупинився одразу перед дверима.

– Підійдіть ближче! – сказав Сталін.

Прибулий обережно підійшов і став поряд Ягоди. Сталін уважно придивився до молодого військового. На вигляд йому було років двадцять п’ять, він мав правильне обличчя і приємні підкупні очі.

– Як вас звати?

– Павло Судоплатов, товаришу Сталін! – хрипло відповів прибулий.

Його хриплість Сталін цілком слушно пояснював тим, що молодий чоловік уперше у цьому кабінеті. Потім такі люди більш-менш опановують себе. Щоправда, не всі.

– Скільки вам років?

– Двадцять чотири! – відказав Судоплатов і почервонів.

Сталін усміхнувся.

– Не треба соромитися свого віку! – сказав він. – У ваші роки я вже організував страйк бакинських робітників. Хто ви за національністю?

– Українець.

– Мову знаєте?

– Так точно!

– Добре! Мову свого народу забувати не можна! Товариш Ягода вам пояснив ваше завдання?

– Так точно!

– І вас це не лякає?

– Аж ніяк! У мене з… об’єктом свої рахунки!

Сталін здивовано вийняв з рота люльку.

– Свої рахунки? – перепитав він.

– Так точно! За його наказом у Львові вбили мого друга Андрія Майлова, – повідомив Судоплатов. – Я хочу помститись.

Сталін уважно подивився на Судоплатова, потім перевів погляд на Ягоду.

– Звичайно, помста буває хорошим стимулом, але вона іноді заважає справі, – сказав Сталін. – Перед вами, товаришу Судоплатов, партія поставила конкретне завдання, яке ви маєте виконати. Фелікс Едмундович говорив, що чекіст повинен мати холодну голову і гаряче серце. Вами, товаришу Судоплатов, має керувати не особиста помста, а бажання виконати завдання, поставлене перед вами. Тоді й про особисту образу можна подумати. Ви зрозуміли, товаришу Судоплатов?

– Так точно, товаришу Сталін! Постараюся виконати ваш наказ! – відказав Судоплатов.

– Не треба старатися – треба виконати! – уточнив Сталін. – І це не товариш Сталін наказує вам, а партія, тому вважайте це вашим партійним дорученням!

Він знову підійшов до свого столу, розгорнув блокнот і швидко щось написав.

Павло Судоплатов заворожено і з якимось містичним страхом спостерігав за усіма рухами Сталіна. Коли йому повідомили, що сьогодні він розмовлятиме з самим товаришем Сталіним, у нього пропав не те що сон, але й взагалі усякий спокій. Зрештою, його сприйняття Генерального секретаря ЦК ВКП(б) до цього моменту нічим не відрізнялося від більшості громадян Радянського Союзу: товариш Сталін був присутній в кожному кабінеті, на численних картинах, плакатах, але мало кому пощастило бачити його «вживу». Він, Павло Судоплатов, котрий ще зовсім недавно і не думав залишити Харків, удостоївся честі розмовляти із цією великою людиною й ба більше, особисто отримав від цієї людини партійний наказ. Що ж, він не підведе і зробить усе можливе, а й навіть неможливе, щоб виконати завдання Сталіна. Судоплатова вже не хвилювало навіть те, що він іде на смертельний ризик. Зараз він думав лише про те, щоб виправдати покладену на нього довіру.

– Можете йти! – озвався зі свого місця Сталін. – Товаришу Судоплатов, усі інструкції ви отримаєте від товариша наркома. Бажаю вам успіхів!

Коли чекісти покинули кабінет, Сталін знову викликав Поскрьобишева.

– Запросіть Єжова! – розпорядився він.

Миколі Єжову належало відправитися до Ленінграда. Першому секретареві дуже не подобався стан справ очолюваної Сергієм Кіровим ленінградської партійної організації.

Той тиждень у червні, який Федір Мороз провів у батьківській хаті у Перетині, був його найдовшим відпочинком у селі. Минулі роки йому якось не вдавалося затриматися у старшого брата на довший час, найбільше на два-три дні, і він знову повертався до своєї львівської квартири на вулиці Зиблікевича. Кожного разу у Федора були відмовки, щоб не залишатися у брата. Ці відмовки звучали настільки переконливо, що у них вірив навіть сам Федір. Щоправда, йому ніщо не заважало виїхати з дружиною Ольгою та сином до Заліщан на винний фестиваль чи «на води» до Трускавця.