Віллі Бредель - Брати-віталійці

— Ат, зробите з вітрильника рябу корову! — заперечував Дейк.

— Він мусить наганяти жах! А тому хай має дикунський вигляд! — наполягав майбутній капітан.

Пани одноголосно назвали свій бойовий вітрильник «Рябою коровою».

Наступні дні Симона Утрехтського спливали за таємними розмовами в ратуші. Він уже надіслав до справедливців своїх шпиків. Вони розвідають їхні сили і напрямки плавби на найближчий час. Щойно до нього дійшла чутка про сварку між піратськими капітанами, він хутчій послав у Марієнгаве своїх підбурювачів, які брехливими чутками ще більше позпалюватимуть розбрат між Гедеке, Штертебекером та Вігбольдом. Крім того, до розбійників пробралися надійні люди, які сіятимуть паніку серед усіх побратимів. У пригоді стане й один гельголандський краболов, адже бій пірати одержать між Гельголандом і гирлом Ельби. А як не підвезе «Рябій корові», вона за іграшки сховається на Ельбі!

Утрехтський — не те, що Клаус. Розум у нього холодний. Майбутні бої він продумує до найменших дрібниць і завжди лишає у своїх планах місце для програшу. Присадкуватий, вайлуватий та дуже врівноважений, він до крапельки відповідає смакам купців. І в нього, і в них одне правило в житті: ніколи не ризикувати усім, але й не гребувати нічим, покладатись і на меч, і на хитрість.

«Рябу корову» вже мали спускати на воду, як кораблебудівник Дейк зайшов у ратушу і заправив за неї товсту ціну. Судно, плакався він, забрало у нього багато коштів. Він будував його з найкращого дерева. А насправді він хотів скористатись із сутужного становища міста і виканючити в нього якнайбільше грошей. Пани знали, що їхній побратим дурить їм голови. Дехто і, в першу чергу, старий Пріс, щиро казав йому про це. Дейк образився. Як-не-як він тягнув із себе всі жили, тільки б збудувати для земляків міцний корабель! А що за дяка йому!

«Старі радники» боялися, як би Дейкові слова не вийшли за стіни ратуші. Тоді всі довідаються, що нове судно зовсім не торгове, а бойовий вітрильник з потужними гарматами.

Рада виплатила Дейкові гроші. Але ж не свої. Вона злупила їх з городян, яких уже вкотре обклала податком.

Радник і корабельник Дейк, вдоволено усміхаючись, загорнув до кишені величезну виручку.

В Марієнгаве стікались матроси й мандрівні школярі, бідняки й ремісники з Бремена, Штаде, Гамбурга і з усього світу, щоб записатися в пірати, а отже — у вільні моряки. Гнали їх сюди недоля й ненависть до свавільних багачів. Вони розповідали всілякі страхіття про крамарів, про клятих гаманів, які тримали під своєю п’ятою міста. Штертебекер охоче брав їх до себе, бо то були хлопці твердого дуба. І він раз У раз казав побратимам: «Гляньте, що робиться навколо. Бідний люд знемагає від панської кривди-неправди. Чи не пора допомогти сіромахам?»

Вігбольд затикав вуха при цих балачках і зайшлих не приймав. Якось Штертебекер відрядив до нього десяток здорованів, котрі просилися й молилися в пірати. Він знав, Вігбольдові бракує матросів. Проте магістр одправив їх назад. Незнайомих цурався. Ось недавно він допитав красненько одного — аж надто солодковустого. І що ж? Сам вибевкав — підісланий бременською радою! Одначе Клаус подумав на те: «Багачі справді ладні на все. Але й праведний на тортурах скаже, що грішний».

— Та жени ти в шию всяку нечисть! — радив йому магістр. А сам волів жити серед жменьки надійних людей — лише не серед підозрілої наволочі.

Штертебекер щиро товаришував із Мікаелем Гедеке. Він шанував і магістра, але справжньої дружби-злагоди між ними не було. Вігбольд здавався йому надто ученим. Клаус знав, що той учився в Оксфорді, слухав великого доктора Євангелікуса, папського супротивника Джона Вікліфа. Вігбольд розумівся на ордені Лолардів [20] Релігійний орден, що виник біля 1350 року в Голландії. Головною його метою було допомагати хворим. Пізніше орден знайшов прихильників в Англії, зокрема в особі Вікліфа. Тут він уже порушував соціальні питання, за що його оголосили єрессю. і все найкраще з нього перекіс у спілку справедливців. Штертебекер і Гедеке пішли за ним, допомогли йому перетворити в життя добре діло.

Магістр не вірив ні вельможам, ні церковникам. Всі вони дияволи в людській подобі. Але він не йняв віри, що й брати-цеховики принесуть злидарям щастя. Гай-гай! В Англії він надивився на них! Які вони з біса добродії, коли кривим оком дивляться на голоту? Гозанг, на якого залюбки посилається Штертебекер, справді мав тяму. Але такі люди самітні, як місяць серед зірок. От Карстен Зарнов уже не те! Він був майстром, завдяки ремісникам вибився у верхи, та й зраджував своїх братів. Отакі вони, багаті цеховики, всі.