Віллі Бредель - Брати-віталійці

— Вульфе Вульфляме! Негіднику, вбивце, осліплювачу! Нумо, до одвіту за свої діяння! Виходь на чесний чоловічий бій! Не ховайся, як жалюгідна боягузлива баба! Вульфе Вульфляме! Вульфе Вульфляме! Вульфе Вульфляме!

Після того як Штертебекер вибив ганзейських вояків із королівської горниці, їхні недобитки відступили до Купального дому. Останні бої точились на мурах замку і стрімких прямовисних скелях.

Далеко внизу шурхало море. Серед останніх десятьох челядників, що хоробро захищались, був і Вульф Вульфлям, який давно здогадався, хто прийшов по його душу, а тому твердо поклав собі не здаватись живцем. Хоч-не-хоч його челядники покинули замок. Тепер вони відчайдушно захищались на височенній скелі, яку було легко боронити, та не легко взяти.

Під кручею примостились пірати з арбалетами і, наче воронів, розстрілювали купецьких челядників, що стояли на гладкій, мов долоня, вершині.

Клаус метався по подвір’ю і нестямно кричав:

— Вульфлям! Куди дівся Вульфлям?

Потім скинув очі на скелю, де точився бій, і серед купки челядників уздрів свого ворога.

Штертебекер наказав своїм лучникам припинити стрілянину. На кручі біля Вульфляма позосталось лише чотири челядники. Клаус звернувся до них із словом. Він дарував їм життя і волю, тільки хай вони видадуть йому Вульфляма.

Колишній бургомістр і глава Штральзунда, майже шестидесятирічний велетень з кучерявими й довгими-довгими вусами, хмуро глянув на свого противника. Він знав, що цей затятий і смертельний ворог приготував йому таку ж саму долю, що і його братові Вульвекену. Порятунку нема, він приречений на вірну загибель. Разом з ним помирає й останній нащадок Вульфлямів. Але помирає мужньо! Вульф глянув на чотирьох гайдуків, які, відвернувшись од нього, про віщось перешіптувалися.

Один повернувся до Вульфляма й заблагав:

— Пане, як-не-як нас четверо. І коли ми вас видамо…

На цьому й обірвалась його мова. Вульфлям страшенним ударом збив воїна з ніг. Троє інших накинулись на нього. Він ще два-три рази махнув мечем, а відтак шпурнув його геть, вибіг на край кручі та й загув у море.

Штертебекер, запинивши подих, спостерігав за всім на скелі. А що нічим не міг зарадити лихові, скрикнув із відчаю й люті. Останній Вульфлям уник його помсти і вмер своєю смертю!

Розлючений до нестями, Клаус заволав:

— Спалити місто до тла!

Сам він метався вулицями з вилискуючим мечем і нищив усе, що наверталось йому під руку.

В бою за Берген тяжко поранило Дитячого Баса. Стріла розтрощила йому коліно. На вулицях ще точилась війна, а він карався від нестерпного болю у себе в каюті. Коли б він міг устати, коли б міг виповзти на палубу, то неодмінно б утопився. Він знав, рана його дуже тяжка і однієї ноги вже бігма. Калікою він не здолає водити корабель, а сидіти на шиї у своїх хлопців йому не хотілось.

Дві доби пролежав Дитячий Бас, перетерплюючи біль поза всяким наглядом і допомогою, поки про поранення друга не довідався Клаус. Він і звелів переправити його на «Морського тигра». Там була одна-єдина у розбійників операційна кімната, де господарював лікар Колле Адамс, дивовижний майстер ножа. Лікував він лише після боїв, а в час битви брав сокиру і грався з небезпекою не згірше од своїх побратимів.

Те, що Штертебекер обзавівся лікарем, виходило за межі звичного, адже надто скалічених піратів завше викидали в море, коли вони самі не скакали в нього. Але й тепер на «Тигрі» лікували далеко не всіх. На ворогів піхто й не дивився: рятували тільки своїх.

Дитячого Баса внесли в каюту з низькою стелею. Дух стояв тут важкий. На стінах, як у зброярні, висіли ножі, сокири й пилки. На невеличкій дощечці виднілось кілька посудин, а біля них лежало грубе полотно. Оце й усе. Правда, ще були у каюті дерев’яні нари, на які й поклали хворого.

Після боїв лікар Колле Адамс мав багато роботи. Брався він лише за найскладніші рани — відтинав ноги, руки, чистив великі розруби на тілі, а відтак припікав їх. Робив він це з дивовижним хистом, чому й запожив якнайбільшої вдячності і шани.

Серед інших піратів Дитячий Бас був не так уже й тяжко поранений. Щоправда, ногу годилось відрізати: коліно вже взялося гноєм.

Лікар Адамс одягнув шкіряного фартуха і підгострив ножа. З Дитячим Басом він жартував, називав його капітаном Кульгою і втішав, що нема нічого страшного, зладнають йому дерев’яну ногу, та й годі. А загалом настрій у доктора був такий чудовий, що його гумор підбадьорював і хворого, дарма що тому хотілось кричати пробі.