Віллі Бредель - Брати-віталійці

— …pater, ora pro nobis, amen! [11] Боже, не забувай про нас, амінь ( лат .). — закінчив єпіскоп, а всі повторили: — A-a-amen!

Коли, услід за Вульфлямами, Герман вийшов надвір, натовп, який увесь молебень прогибів перед церквою, на радощах загомонів. Аби Вульфлями не думали, що п’ється до них, городяни дружно загукали:

— Гозанг! Хай живе Гозанг! Хай живе радник Гозанг!..

Вульф Вульфлям бовкнув своєму батькові:

— Ти ба, що робиться? Треба діяти без загайки!..

А бургомістр, який бігав лютими очима по зухвалій юрбі, ствердно кивнув головою, погоджуючись із сином.

Після свят Клаус і Герд відвідали Гозанга.

Його дім — стара будівля, якій було, мабуть, за сто років — стояв неподалік від собору святого Миколая та ратуші і виглядав серед бучних розмальованих палаців завбого. Високий фронтон знімався сімома уступами вгору, скидаючись на випрямлену семипалу долоню. Фасад був плаский, без еркера й особливих прикрас. Та ж сама простота панувала в будинку. В сінях стояли діжі та лантухи. Дерев’яні сходи вели на горішні поверхи.

Хлопці сиділи перед купцем у подовжній холоднуватій господі, де не було майже нічого, крім кількох стільців та ваги, біля якої примостився вовкодав і не спускав з них очей. Клаус прохався до купця в матроси. Він посвідчився вірчими листами від кількох городян — і в першу руч від майстра цеху бондарів, у якого пропрацював усю зиму, і від майстра цеху рибалок, якого добре знав Герд.

Гозанг мовчав і придивлявся до хлопців. Відверта Клаусова поведінка сподобалась йому. Нічого не скажеш, з цього юнака вийшов би добрий матрос.

— Знай: служба на моєму кораблі, — мовив купець Клаусові, — не обходиться без воятики. Небезпека пильнує мою «Женев’єву» скрізь. А відколи я радник, пірати чигають за нею аж надто.

— Чому саме відтоді? — поцікавився Клаус.

— Бо з дужими ворогами заворогував.

— Пірати, начебто всім купцям дошкуляють, — зауважив юнак.

— Так здається про перше око. А насправді купці або злигуються з піратами, або й самі тягнуть з ними один гуж. Ну, а в мене… в мене ворог один, але могутній.

— Та зате сто друзів!

— Коли маєш дужого ворога, ста друзів замало, — усміхнувся Гозанг.

— Це Вульфлями! — озвався Герд. — Правда ж?

— Я теж знаю одного Вульфляма, — зопалу кинув Клаус. — Він задаремне одбатожив сімох старійшин, а восьмого осліпив… Ба! Спочатку він підлаштував їм крадіжку. А відтак загорнув собі їхню платню.

— І либонь, рибальську скарбницю в додачу, — докинув Гозанг. — Правда ж, із-за неї шуря-буря знялася?

— Так, але гроші незабаром знайшли… Ще б пак!.. Їх закопали з намови самого Вульфляма.

— Що ти? — похопився з місця Герман. — Скарбницю розшукали?

— Авжеж. Якби не так, то хіба старійшини були б злодіями?

— Ось воно що… — Купець бухнувся у своє крісло й за хвильку повідомив хлопцям: — А Штральзунд відзбиткував Вульвекену шість тисяч марок. Ніхто й не довідався, що вкрадені гроші знайшлися!

— Буцім украдені, — зауважив Клаус.

— Отож, — погодився Гозанг і спитав, гірко посміхаючись: — Чим же він не пірат?

— Ні, дрібний злодюжка, — заперечив Клаус. — Пірати — ті чемніші.

— Ось уже вісімнадцять років не звітує бургомістр перед громадою, куди він діває громадські гроші. Вісімнадцять років — відтоді, як його обрали бургомістром. — Гозанг сполотнів з люті. Втупившись очима в підлогу, він провадив далі:— Абиякого розбишаку настанови на чолі міста — він не обдиратиме городян так безсоромно, як оцей багатій із своїми вилупнями. Сором і ганьба… — Герман глянув Клаусові в очі й додав: — А ти ще просишся до мене в матроси?

— Тільки до вас, — наполіг на своєму Клаус.

Корабельний священик Амбросій сидів у службовому покої бургомістра Бертрама Вульфляма, поруч якого стояв, спершись на меч, його син Вульф, увесь у залізному обладунку.

— Панотче, — мовив бургомістр, — ми цікаві знати, що робиться на «Женев’єві». Як-не-як востаннє ви подорожували на ній — тож чекаємо од вас новин. Матрос Еріксон… Еге ж? Норвежець чи датчанин… Еге ж? Віддав богові душу? У бою з піратами… Еге ж?..

— І загинув від піратської руки, — додав молодий Вульфлям.

— Так, на схід від Готланда нас опали фінські пірати. Але ми відбились од них.

— А цього Еріксона, бува, не вколошкали його друзяки? — спитав бургомістр.

— Ні, ясновельможний пане, — вигукнув священик. — Груди йому пробив ворожий самостріл. Я іще причащав покійного.

— Так, так, — зронив бургомістр і похмуро глянув на божого слугу, котрому ставало не по собі, бо здогадувався, що тут замислюють злочин, у який хочуть заманути і його.