Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Не знаю.

– Отож-то й є! У 1919 році. В Америці. Революції в Німеччині і в Угорщині прискорили. Злякалися розумники втратити мільйони і мільярди – сотні кинули. Гризіть свою кістку… Бачте, я – гарний учень. Припустимо, розмова про комунізм передчасна. Тоді він, м’яко кажучи, малокорисний. Якщо ж народ не готовий до найближчого Світлого Майбутнього, то нас, сподіваюсь, вибачать лише далекі нащадки; з’ясують і зрозуміють наші діяння, враховуючи, як ви зробили ласку висловитися, усвідомлення народу в наш жорстокий і кривавий час. До речі, у цілому світі. Неможливо судити про минуле, стоячи на плечах предків, не зрозумівши їхньої моралі й суспільної свідомості, їхні поняття добра та зла. В оцінці подій минулого повинен жити дух часу, який панував як у передових умах, так і в народних масах. Мені до віддаленого майбутнього не дотягти, а ви, якщо вцілієте, багато побачите… І, сподіваюсь, згадаєте нашу розмову, Філософе…

Нещодавній арештант відкрив було рота, але нічого не сказав, очікуючи, коли «Сталевий Федір», мисляча людина з майбутнього, повернеться до кабінету. Зашарудів підлоговий годинник. Ударив раз, нагадуючи про безмірність часу.

– Цікава розмова. Не очікував. На жаль, повинен їхати. – Не чекіст, а Федір Карлович, як і при зустрічі, з ніг до голови знову оглянув арештанта. – Справді було дуже цікаво. Дякую за бесіду. А насамкінець – одна порада. У різнодумстві немає криміналу, але захватаєви не зрозуміють і, як сказав ваш конвоїр, батька рідного не пожаліють. Їх теж треба зрозуміти. Їхніми руками коїться зло… І добро. Тому в смуту такі думки краще тримати навіть не в сейфі – при собі. Інакше легко потрапити під Маховик…

Слова господаря кабінету віддавали арештантові ударами у скронях. Раптом зрозумів: прогулювався з чекістом над краєм прірви, а перейшов її по тонкій жердинці. Його страхувала лише відвертість. Нахиливши голову, виразно бачив, як під гімнастеркою стукає серце. Здавалося, пересохлі губи ось-ось лопнуть, а волосся на голові стане дибки.

– Бачите, молодий чоловіче, життя багатоманітне. Одні вас вважають контрою, інші називали слідчим від Бога: «Талан. Генін. Пілосоп», – здається, так величає вас Захватаєв. Але з вашими переконаннями, точніше, зі схильністю до роздумів і аналізу краще спробувати себе на кордоні. Якби не одне «але» – чудовий вийшов би комісар. Думаю, не помиляюсь. Рекомендацію дам. Тільки не забувайте, як казав Володимир Ленін: навчатися, навчатися й навчатися… Будь-якій людині в наш час без знань не обійтися. Чекіст же без книг – мов птах без крил… Падає з висоти…

Останнє речення Федір Карлович ледь прошепотів: чи то не хотів, щоб почув нещодавній арештант, чи то від несподіванки, побачивши, як у юнака смоляниста копиця волосся на голові раптом почала вкриватися білим інеєм…

До втечі все готове. Лише негоди очікував Макар Джовба. Щоранку, підводячись із нар, спочатку дивився на свій «барометр» – підсохлий ялиновий сучок, прибитий до стіни окоренком. Але тонкий обкорований кінчик свій кирпатий «ніс» щодня задирав веселіше й вище. Макар бурмотів прокльони. Він знав напевно, що сучок не схибить, але поглядав із надією на небо, на роботі придивлявся до жуків та іншої тайгової живої дрібноти. Однак ніщо не віщувало швидкої зміни погоди. І мурахи від світанку до смеркання звично поралися біля свого житла.

Що яснішало небо над головою, то похмурішим ставав Макар. Невиразна тривога охоплювала все більше, переслідуючи всюди, наче гнус у спеку. Знав: у тайзі не наздоженуть. Не знайдуть. Одне слово, не загине. Турбувало інше: чим виміряти, як зважити свою правду та правду Закону. Адже втеча – не відвідини родичів, які частуватимуть чаркою й пельменями. З ким порадитися?! Навіть двом товаришам, котрих несподівано подарувала неволя, відкрився не до самісінького денця… Скільки думок «зважив»?! Особливо тяжко вечорами, коли після нелегкого дня барак затихає у важкому сні і лише різноголосе хропіння порушує нічну тишу та його нестерпні думи.

Хлопець сполохано крутився на жорстких нарах. Погляд звично «бігав» по темних, похапцем тесаних дошках барака, розмальованих соромітництвом; а забудеться юнак під ранок у тривожному сні – тріщини й щілини стають чистими ріками; дерев’яні візерунки й шорсткості – завалами та безкінечними нетрями з раптовими галявинами ягід лохини [4] Лохина – кущова рослина родини брусницевих із темно-синіми їстівними ягодами (ред.). , брусниці та малини. Він продирається крізь хащі, а позаду переслідувачі – ні, не погоня це, не звір. Та й не боїться він звіра, а від ловитви давно відірвався. Це щось невідоме, невидиме невідступно стежить за кожним його кроком і, здається, іноді зітхає тихо, осудливо…