Юрий Винничук - Сестри крові

Рута відповіла, що спробує при нагоді ці слова передати Вівді. Та була ще одна причина, щоб побачитися зі старою. Про це її попросив Лукаш, розповівши про дивну пригоду доктора Геліаса: однієї ночі він прокинувся, почувши над головою чийсь шепіт, і побачив, що над ним стоїть кремезний чоловік. Приставивши доктору до горла кинджал, невідомий нагадав про давній ще молодечий гріх доктора, який спокусив дівчину і покинув. Вона народила хлопчика й з розпачу його втопила. Але немовля не втопилося, виросло й оце стоїть над ним. А дівчину за такий гріх стратили. Доктор після того весь час мучився у здогадах, хто ж то міг бути: хтось, хто живе в одному з ним місті, кого він не раз уже бачив? Це йому не давало спокою. Лукаш думав, як би йому допомогти, коли Рута пригадала, що Вівдя, як ще була молодицею, бабувала в околицях Сянока, приймаючи пологи. Може, вона й чула щось про той випадок.

Бричка поторохтіла битим гостинцем, піднімаючи позад себе куряву. Кури з голосним кудкудаканням звільняли їй дорогу, услід за бричкою дзявкотіли пси, мекали кози й ревіли корови.

— А чого ти вибрався до Вівді? — запитала Рута.

— Везу їй мандрагору. Щось у нас, знаєш, з тим Големом ніц не виходить. Не оживає. Очима водить, кліпає, пальцями ворушить, а підвестися не годен. Може, стара поможе. А як ні, доведеться їхати за тридев’ять земель по вампіра.

— Упир може допомогти?

— Остання наша надія.

— Навіщо вам той Голем?

— Як то навіщо? Львів боронити.

— Мандрагору не так легко добути. Вона кричить, коли її висмикують із землі, і вбиває того, хто це робить. Як вам то вдалося?

— Я на пошуки мандрагори беру якогось приблудного пса і тиждень його нацьковую.

— І тоді гине він?

— Так. Але не я вигадав такий спосіб. Він віддавна існує.

Обабіч шляху тягнулися хатинки передмістян, які нічим не вирізнялися від селянських, бо вкриті були або соломою, або ґонтою, зліплені були абияк нашвидкуруч, щоб не надто потерпати, коли татари нападуть і спалять. За день можна знову таку саму халупу звести. Але подекуди біліли й вілли з колонами та різними оздобами. Минаючи церкву Святого Петра, Рута перехрестилася, Франц зиркнув на неї зизом і усміхнувся. Вище церкви на пагорбі височіла дерев’яна сторожова вежа, з якої стежили за всіма трьома шляхами, що вели до Львова, а неподалік скрипів старими хворими крилами Чортів млин. Франц притримав коней і помахав комусь рукою.

— Кому то ви махали? — запитала Рута.

— Тому, Хто В Млині Сидить.

— Такий самий, як ви?

— Ні, страшніший. Перемелює грішників на борошно.

Рута обернулася — на крила млина злетіла зграя чорних ворон і крутилася разом з ними, зловісно каркаючи. Далі дорога вела на Винники, оточена з обох боків густим лісом, де ще недавно бушували розбійники, але тепер купецькі валки вільно проїжджали небезпечне колись місце.

Вівдю вони застали на обійсті — якраз закінчувала доїти козу. Стара дуже втішилася гостям, повела до хати й пригостила узваром. Рута розповіла про все, що з нею відбулося останнім часом, не згадуючи при цьому про свої почуття до Лукаша, однак Вівдя бачила її наскрізь і запитала:

— Ти хочеш, аби я тобі допомогла?

— Авжеж, хоче, — засміявся Франц, затягуючись густим димом з люльки.

— Не знаю... — ледве чутно промовила Рута й почервоніла.

— То я поможу, — сказала стара. — А ти чого приволікся?

— Осьо маєте мандрагору. А мені вділіть тої мазі, якою чарівниці мастяться, коли на Лису гору збираються.

— Я давно вже на жодну Лису гору не літаю.

— Але мазюку маєте?

— Та десь була. Нащо вона тобі?

— Спробуємо нашого Голема намастити. Ану ж поможе, й він встане.

Стара витягла з полиці потріпаний старий фоліант і розгорнула його.

— Та-ак... що ми тут маємо. «Archimenida — вислана на землю справедливою Темідою. Помічна на відкриваннє злочинів і віддає своє серце в жертву справедливости; злочинець, спробувавши тоє зіллє, вмить залізним сном ся окує й голосно злочин свій скаже. Dictamnus — темно-червоні квіти з таємним запахом, жи ростут на кущі. Сей кущ — нащадок у простій лінії того, жи горів і не згорів, і в ньому Моїсей почув голос Бога свого. Коли святотатська рука вирве сесю рослину з рідної луки, огрітої сонцем, і перенесе деінде — рослина забирає з собою рідне повітря і екстракт запахів рідної землі. Vesicaria — без барви й запаху. Хто з’їсть листок — вважає себе за найбільшу красу в світі. Eringium — повзає по землі; доста іно комусь торкнути ногою, то ся закохає. Сафо діткнула — і мусіла гасити свій полумінь у морі».