Томас Кініллі - Список Шиндлера

Як говорить шиндлерівська міфологія, він справді відрядив свою коханку переспати з комендантом — чи Гьоссом, чи Гартьєнштайном, чи Гьосслером — і залишив їй на подушці діаманти. А дехто, як той самий Штерн, говорить про «одну з секретарок», треті називають ауфзеера (наглядачку) — чарівну блондинку з есесівського гарнізону Брюннліцу, яка врешті-решт якраз була коханкою Оскара. Але, хай там як, виглядало на те, що ця дівчина тепер теж опинилася в Аушвіці разом із шиндлерівськими жінками.

Як розповідає сама Емілія Шиндлер, посланницею була дівчина років двадцяти двох — двадцяти трьох. Походила вона з Цвіттау, її батько був давнім другом сім’ї Шиндлерів. Вона нещодавно повернулася з окупованої Росії, де працювала секретаркою в німецькій адміністрації. Вона була доброю подругою Емілії і сама зголосилася на це завдання. Малоймовірним видається, щоб Оскар вимагав сексуальної жертви від подруги сім’ї. Хоча в цьому плані він був розбійником, цей бік історії, звичайно, є міфом. Ми не знаємо, як саме та дівчина домовлялася з аушвіцькими офіцерами. Знаємо тільки, що вона перетнула межу цього жахливого королівства і трималася хоробро.

Потім Оскар розповідав, що коли сам розмовляв із керівництвом аушвіцького некрополю, його знову, по-старому, почали спокушати. Жінки, сказали вони, в нас уже кілька тижнів. Вони тепер як робоча сила нікуди не годяться. Може, забули б ви про ці три сотні? Ми вам інші три сотні дамо, у нас тут їх без ліку. У 1942 році сержант на станції Прокоцим намагався переконати Оскара в чомусь подібному. Навіщо вам саме на цих іменах наполягати, пане директоре.

Тепер, як і тоді на Прокоцимі, Оскар гнув свою звичну лінію:

— Це — незамінні кваліфіковані працівниці, які займаються зброєю. Я їх сам кілька років навчав. З такими вміннями я не можу знайти їм заміну швидко. Я знаю ці імена, значить, я знаю ці імена!

— Хвилиночку, — продовжив спокусник. — Я бачу в списку дев’ятирічну дочку Філи Рат. Ось одинадцятирічна дочка Реґіни Горовиць. Ви хочете сказати, що це теж — кваліфіковані працівниці, які займаються зброєю?

— Вони шліфують корпуси сорокап’ятиміліметрових снарядів, — сказав Оскар. — Дівчат я відібрав за довгі пальці, які дістають углиб далі, ніж у дорослих.

Подібна розмова на підтримку дівчини з друзів родини в Оскара відбувалася чи то по телефону, чи особисто. Шиндлер переповідав результати переговорів найближчим товаришам із в’язнів-чоловіків, і деталі розмов потім переказувалися в цехах. Заяви Оскара, що діти йому потрібні, щоб шліфувати внутрішню частину корпусів снарядів, були повною нісенітницею. Але він уже не вперше користувався цим аргументом. Якось пізно ввечері в 1943 році сироту Аніту Лампель викликали на Аппельпляц у Плашуві. Там вона побачила, як Оскар сперечається з жінкою середнього віку, Älteste жіночого табору. Староста казала приблизно те саме, що Гьосс, чи то Гьосслер, скаже згодом в Аушвіці:

— Не розказуйте мені, що вам потрібна чотирнадцятирічна дитина на «Емалії». І не розказуйте, що комендант Ґьот вам дозволив туди її записати! — Звичайно, староста хвилювалася, що список в’язнів «Емалії» хтось підправив і вона муситиме за це відповідати.

Того вечора Аніта вражено слухала, як Оскар, який ніколи не бачив її рук, заявляв, що її промислова цінність полягає в довгих пальцях, а гер комендант дав дозвіл.

Сама Аніта Лампель тепер була в Аушвіці, але вона підросла і вже не потребувала історії про довгі пальці. Тепер це пояснення перейшло до дочок пані Горовиць і пані Рат.

Той, хто говорив із Шиндлером, мав рацію, що жінки майже повністю втратили промислову цінність. На оглядах такі жінки, як Міла Пфефферберґ, Гелена Гірш чи її сестра, не могли стриматися: їх згинало від дизентерії, і вони здавалися старшими. Пані Дреснер геть втратила апетит, не могла навіть їсти ерзац-суп. Данці не вдавалося влити матері в горло ані краплі його противного тепла. Це означало, що скоро пані Дреснер перейде в розряд «мусульман». Слово «мусульманин» у табірному сленгу було пов’язане з газетними фотографіями з новин про голод у мусульманських країнах і позначало в’язня, який перейшов межу між лютим голодом з бажанням жити і таким станом, коли людина вже все одно як мертва.

Клара Штернберґ, трохи старша за сорок років, була відділена від основної групи Шиндлера і посаджена в, так би мовити, «мусульманський» барак. Тут щоранку вмираючих жінок шикували перед дверми і проводили відбір. Іноді до вас схилявся Менґеле. Із п’ятисот жінок тієї нової групи, з якою привели Клару, одного ранку могли повести геть сотню. Іншого — п’ятдесятьох. Доводилося рум’янити щоки аушвіцькою глиною, тримати спину якомога рівніше, задихатися стоячи, але не кашляти.