Алай - Коли курява спаде

— То і є моя дружина, — вказав я на неї солдатам Визвольної армії.

Вони віддали мені Тхарну, однак не дуже повірили, що славна на весь світ красуня могла опинитись у такому стані. Я наказав Санг'є Дролмі змити з її обличчя порох, кров і сліди сліз, а також вдягти на неї гарний одяг. Тоді її краса відразу ж засліпила солдатів.

Тепер наше подружжя знову було разом. Ми стояли серед кількох військових начальників, які мали гучні голоси й пістолети за поясом, і дивились, як військові загони ідуть повз нас у поселення. А загін, який розбив туси Мерці, вже вишикувався там і співає пісні в очікуванні товаришів.

Цієї весни поселення виглядало закинутим, а його вулиця заросла смарагдовою травою. Але тепер, коли тут зупинилися ці загони, люди в жовтому одязі почали марширувати й співати пісні, повністю поглинувши зелений колір вулиці і забарвивши весняне поселення в кольори осені.

Я хотів ще врятувати наставника Хуана.

Щойно я заговорив про це, як начальник Визвольної армії спитав мене, сміючись:

— Навіщо?

— Тому що він — мій наставник.

— Ні, — відказав офіцер, — ці люди — справжні вороги народу.

Закінчилося все тим, що наставника Хуана було розстріляно на березі річки. Я пішов подивитися на нього. Кулею йому знесло всю верхню частину голови, тож лишилося тільки підборіддя й рот, повний піску. Поруч із ним лежали тіла ще кількох білих китайців.

Уночі ми з Тхарною спали разом. Вона спитала мене, коли я здався. Однак дізнавшись, що я не здавався, а був схоплений, коли перебував у запамороченні, вона розсміялася. Проте поступово її сміх перейшов у сльози і вони закапали на моє обличчя. Вона сказала:

— Дурнику, ти щоразу змушуєш мене завдавати тобі болю, і щоразу я відчуваю, який ти милий.

Щирість, що бриніла в її голосі, зворушила мене, однак я й далі лежав нерухомо. Потім вона запитала мене, чи я дійсно не боюся смерті. Щойно я хотів відповідати, як вона приклала свій палець до моїх губів і сказала:

— Гарненько подумай, а потім відповідай.

Я довго думав, потім зібрав усі сили і ще подумав і дійшов висновку, що дійсно не боюся.

Відтак вона прошепотіла мені на вухо:

— О Небо, я знову тебе кохаю!

Її тіло починало пашіти. Тієї ночі я знову оволодів нею. Шалено оволодів. Коли все скінчилося, я спитав у неї, чи вона має сифіліс. Вона гигикнула й сказала:

— Хіба я не спитала в тебе, дурнику?

— Однак ти запитала тільки, чи я боюся смерті.

— Але якщо ти смерті не боїшся, то хіба злякаєшся сифілісу? — зауважила моя чарівна дружина.

Ми обоє розсміялися. Я спитав Тхарну, чи знає вона, коли помре. Відповідь була — не знає. Вона поставила мені те саме запитання, і я відповів:

— Завтра.

Тоді ми обоє помовчали трохи, а потім знову розсміялися.

У цей момент крізь вікно до кімнати пробилися перші промені вранішнього сонця і впали перед ліжком.

— Тоді ще потрібно чекати наступного сходу сонця, — сказала вона. — Тож давай ще трохи поспимо.

Відтак ми заснули, притулившись одне до одного спинами й міцно закутавшись у ковдру. Я навіть снів не бачив, а прокинувся вже в обід.

Я розтягнувся на перилах і видивлявся все чіткіші ознаки весни навколо селища, коли помітив месника родини Мерці, того корчмаря, який із глеком горілки в обнімку йшов через селище до мене. Очевидно, навіть не потрібно буде чекати до завтра. Тоді я покликав дружину:

— Тхарно, а йди-но на дах подивись, чим займаються люди в селищі.

— У тебе завжди якісь нісенітні вимоги, дурнику, — сказала вона, — однак зважаючи на твій лагідний голос, якого в тебе ще не було, я таки піднімуся й подивлюся замість тебе.

Я знову повернувся до кімнати і невдовзі у мої двері постукали.

Це був стук моєї долі.

Стукали спокійно й розмірено — очевидно, мій приятель-корчмар зовсім не хизувався тим, що його молодший брат з убивці раптом зробився червоним тибетцем, натомість він шанобливо дотримувався тих правил, що були встановлені ще до приходу червоних китайців. Хоча двері були ледве прикриті, він все одно продовжував розмірено стукати в них, аж поки я не покликав його увійти. Тоді він увійшов до кімнати із своїм глеком. Глек він тримав однією рукою, а інша рука була в нього під передньою полою плаща.

— Я приніс тобі горілки, паничу, — сказав він.

— Постав її, — відказав я. — Ти не горілку мені приніс, а прийшов мене вбити.

Тоді він розкрив руку, і глек з горілкою впав прямо на землю й розбився.

По кімнаті поширився запах горілки; судячи з нього, то була справді гарна горілка.