Василий Махно - Вічний календар

Попереду цвів бузковий садок. Водій попрямував до садка нарвати бузку, а заодно перевірити дорогу, яку цілу ніч колошматила травнева злива. Д. у синій куртці, чорних джинсах і кедах, помітивши неголеного господаря хати, привітався. Сподівався, що селянин упізнає його, але той лише потер спітнілу сиву голову й зацікавлено подивився на незнайомця. Вийшов із обори. Присів на переднє колесо трактора. Закурив.

«До Язловець?» — запитав селянин.

«Так, хочемо скоротити собі дорогу», — відповів Д.

«Не проїдете».

«А чому?» — запитав Д.

«Ну, бо нє, — пояснював курець. — Цілу ніч падав дощ. Загрузнете».

Тим часом підійшов Едік. Він тримав у руці кілька галузок бузку. Привітався з селянином. Едік погодився, що шлях до Язлівець розмоклий. На підтвердження показав свої черевики, обліплені свіжим чорним болотом.

«Якщо хочете до Язловец, то мусите по об’їзній, — і, помовчавши, запитав, — а ви здалека?»

«Здалека».

«А до Язловец чого?»

«Подивитися фортецю».

«А-а-а, — втягнув у себе сивий дим, — але шо там дивитисє? Все поруйноване».

«А ви давно там були?» — втрутився в розмову Едік.

«Давно, та чого туди їздити. Шо там для мене є?»

Поки розмовляли, з хати показався молодий чоловік. Слідом вискочили двоє дівчаток.

«Син, а то внучки, — наче виправдовуючись, сказав старий. — Невістка залишилася в Італії. Вже два роки. Переказували, що знайшла якогось італійця».

Д. промовчав. Навіть Едік примовк. Зазвичай охочий роздавати поради, але розуміючи складну життєву ситуацію цього чоловіка, не сказав нічого.

«А син п’є, самі видите. А невістка, — старий махнув розпачливо рукою, — добре, шо дітьом передає гроші».

Дівчатка підбігли до старого. Старшій було, може, п’ять років, молодшій — три. Вони сховалися за діда. Спочатку старша, а потім і молодша почали визирати, наче полохливі лисенята з нори.

«Встидаюцє, — пояснив їхню несміливість старий. — Не знают вас».

Д. згадав, що на задньому сидінні джипа лежить торба з солодощами. Купили на дорогу. Приніс і віддав сестрам. Діти повсідалися на сівалку й почали ділити цукерки та шоколад.

Джип розвернувся. Посигналивши на прощання, залишив чоловіка перед трактором із внучками, сином та вічно розкислою дорогою на Язлівець. Червона керниця, можна сказати, була священним джерелом для селища. Випливаючи на поверхню через підземні пласти червоного каменю, вода здавалася підфарбованою. Траплялися дні, коли вода була синьою, іноді жовтою, навесні — наче розбавлений марганець. Сюди не гнали напувати худобу, а гнали нижче, за містком. У воді зеленіла ряска, а мох наростав із кожним роком на мокрих каменях. Коли вода прибувала — ряска й водорості, виполоскані течією, вкривали обід. У цій вологості розкошували равлики, обліпивши кам’яне склепіння, надбудоване над джерелами. Улітку перескакували з одного місця на інше зелені жаби. Кілька років тому прийшло до однієї дірявої голови — поліпшити краєвиди Червоної керниці. Вирішили її зцементувати, встановити каплицю й велику гіпсову скульптуру білого ангела. При великому скупченні людей відкрили комплекс, який святили дванадцятеро священників. Люди розійшлися — а вода у джерелі зникла.

Джерело, що витікало з синіх підземних озер на язловецьких полях, прориваючи собі, як риба, усі підземні русла, щоби в одному місці винирнути й хапнути повітря зі світлом, спротивило цементну труну разом із білим гіпсовим ангелом, який із часом позеленів. Д. з Едіком зійшли з крутого пагорба до криниці. З однієї іржавої рурки цідилася вода. У самій же криниці не було ні води, ні равликів, ні зелених жаб — лише підгнилий мох, подекуди запліснявілий, а подекуди чорний. Увійшли до каплички. У підсвічниках валялися налиплі мухи. Фіранки на вікнах прали, напевно, ще перед Пасхою. Від спертого всередині повітря — розічхалися.

До Язлівця дісталися після п’ятої вечора.

На пагорбі в сутінках височіла фортеця. У самому центрі, біля підніжжя фортечної гори, знайшовся готель із рестораном. Семисвічник містечка, про який у Нью-Йорку згадував Улаш, потопав у темноті. Подекуди світили вуличні ліхтарі. Місцевий готелик виявився порожнім. Приїжджі вибрали найбільший номер із виглядом на фортецю.

«То що ти там розповідав?» — сонно запитав Едік, лежачи в ліжку.

Д. стояв у вікні й намагався розгледіти в темені фортечну гору.

«Ну там, в Нью-Йорку, я познайомився з одним книгарем, який інколи підторговує старовинними книжками та рукописами. Я часто його відвідую. Він сповістив мене, що торговець рукописами з Квінса знайшов серед мотлоху одного старого, який нещодавно помер, якісь папери зі Східної Європи. Ти не спиш?»