Василий Махно - Вічний календар

Д. відійшов від вікна. Поплентався на кухню. Повернувся з пляшкою «Джонні Вокера». Пив з горла. Від алкоголю в грудях і шлунку потеплішало. Знайшов прикидані паперами ножиці й розрізав конверт. Ще раз присмоктався до пляшки, а тоді витягнув із конверта целофановий файл із кількома дірками для швидкозшивача, у якому був лист і сксероксовані папери. Пробігся косими батьковими реченнями. Батько писав, що надсилає переселенчі папери з 1945 року, які йому скопіювали у львівському архіві. «Пересилаю тобі, — писав старий, — опис майна, яке ми там залишили. Якщо я від поляків не дочекаюся компенсації, то, може, тобі пощастить». Далі він описував свої хвороби, цьогорічний урожай яблук, а наприкінці додав: «Мама також ходила до архіву, тут у нас тепер усі ходять туди. Вона просила переслати тобі виписки з церковних книг Митниці. Каже, що там є про Баревичів, про що мусиш знати».

Батько тепер часами заходив до мами побалакати й послухати, як її сестра грає на акордеоні.

Джип наближався до Митниці. Перед глибокими ямами, вимитими весняними дощами, водій пригальмовував. «Ну, дивись, — розпачливо звертався Едік до Д., — ну, що за дорога!» Д. опустив скло: у правому бічному дзеркалі у зворотному напрямку втікала посадка. На дорозі — порожньо. Ну й зрозуміло: а хто, окрім місцевих, сюди запреться?

У напрямку Митниці вони проїжджали кілька селищ. В одному, куди заїхали, полишивши головну трасу, біля відчинених задніх дверей буса поралися чоловік із жінкою, продавці секонд-хенду. На розкладачки повикладали одяг і взуття. Дещо розвішували на металевій огорожі. Біля них стояла стара, спершись на палицю. Покупців не було. Стара ж, мабуть, придибала з цікавості — перекинутися словом-другим. Джип проминув їх, коли продавці виносили з буса останні цератові торби. За джипом, майже до останньої хати, біг, гавкаючи, білий кудлатий пес. Потім відстав — знесилів. Занюхав чужих. Щось не сподобалося тій кудлатій морді.

Едік заїхав у ці місця вперше. От якби не Д., то якого ж милого йому сюди їхати? На що тут дивитися? Весна як весна.

Д. знав цю дорогу назубок. Це була дорога його дитинства. Скільки разів він їхав рейсовим автобусом до Чорткова! Возили в паперових пачках жовтих каченят, у мішках — клаповухих поросят. Одного разу на автобусній з незав’язаного мішка п’янички розбіглися сорокаті кролі. Ото було потіхи! Від селища до селища, коли одні пасажири виходили, а інші — заходили, можна було дізнатися, у кого весілля, а хто — помер. Колгоспні машини сновигали туди-сюди, перевозячи людей, худобу, пшеницю й буряк.

Д. заплющив очі й намагався пригадати собі той автобус із хвостом дорожньої пилюги. Улітку пасажири спливали потами, а взимку — було холодно, як у псярні, бо задувало з усіх щілин і дір.

«Про що думаєш?» — запитав Едік.

«Так, ні про що», — Д. розплющив очі. Мружачись, намагався зрозуміти, куди вони все-таки доїхали.

«Не хвилюйся, — запевнив Едік. — Доїдемо».

«Ти про що?»

«Кажу — наша дорога від нас не втече».

Уперше, відколи вони з’їхали з траси Чортків-Бучач, їм зустрівся пасажирський міні-бус. За кермом сидів молодий хлопець у картатій сорочці з закоченими рукавами. Вправо-вліво викручував кермо, щоби розминутися з Едіком.

Д., на відміну від Едіка, у якого були дружина, дочки, зяті та внуки, не зв’язав поки що свого життя жодними родинними джутами. Він відмовчувався, коли Едік цікавився, яку ж нью-йоркську бабу він там мотлошить?

До Статен Айленда Д. мешкав з Алехандрою Сільвою на Мангеттені, в районі Томпкінс-парку. Усе, що він знав про Алехандриних предків — що вони з острова в Карибському морі. Кульбабиним насінням до Нью-Йорка перелетів її прадід. У ній перемішалася різноманітна кров, яка вибілила обличчя, але залишила темне волосся. Народилася Алехандра вже в Нью-Йорку, в Алфабет-сіті. Родичі, яких вона пам’ятала, жили й помирали саме в Алфабет-сіті. У родинних переказах пливли ескадрою імена іспанських конкістадорів, голландських торговців і чорношкірих рабів, її далеких і невідомих предків. Кого тільки в її родині не було! Матір Алехандри, яка ниділа у старечому домі, часто розповідала, коли Алехандра з Д. її відвідували, про родичів, пов’язаних із криміналом. Д. начувся від неї, що у п’ятдесятих роках чоловіча гілка Алехандриної родини продавала наркоту, а жіноча — займалася проституцією. Алехандра не продовжила родинних ремесел. Вона закінчила коледж. Увійшла до ради директорів «Nuyoricn Poets Café», викладала письменницьку майстерність детількизапросять і сиділа на грантах від міста, штату та федерального уряду.