Василий Махно - Вічний календар

Мама переказувала, і це врізалося Грицеві в пам’ять, що місцеві задовго до появи куряви, яка супроводжувала татарську кінноту, розпізнавали нашестя. Випереджав татар запах молока їхніх низькорослих кобилиць. Цвіркало воно з чорних вим’їв у дорожній пил, бо не встигали випивати його народжені в походах лошата — так їх було багато. Згадувала мама і про ядучий чоловічий піт татарських кіннотників, перемішаний із запахами зеленої пшениці й полину, і про просмерджені сідла-ярчаки, і про порох буджацьких степів, і про дим від згарищ, який висів у повітрі до першого дощу.

Їхав Гриць одновухим конем, який до того ж утратив дві підкови, і чув, як у відсіченому шаблею вухові дзижчали оводи. Залетіли в поранене вухо коневі, коли Гриць вирішив перейти Стрипу вбрід. Кінь мотнув головою — і овід, пролетівши перед очима Гриця, продірявив липневе повітря і зник. З’їхавши з Волоського шляху, Гриць повернув на захід, шукаючи місця для поселення. Праворуч від шляху виднілися зарослі полинами місця, із яких вибирали червоний камінь, але після того, як люди втекли звідси, усе заросло верболозами. Гриць поплескав коня по шиї й, доїхавши до язловецького шляху, зупинився перед джерелом. Кінь форкнув, опустив голову й намацав тремтливою мордою джерельну воду. Принюхався й почав пити. Гриць зіскочив із коня. Став навколішки й зачерпнув долонею воду зі слизьким зеленим мохом.

Коли татари спалили Митницю, Настя Баревичева втекла із дворічним сином за Стрипу до Горабаби. Там вони прожили двадцять вісім років. Горабаба була невеликим поселенням, над яким височіла гора, поросла грабовими лісами. Півкруг гори захищав від будь-яких нападників, і тільки місцеві знали про дороги, що виводили через ліси до Дністра. Саме ж селище простяглося вздовж Стрипи. Хати й забудови були на березі річки, а городи й луки впиралися в гору. До Горабаби то прибивалися втікачі з околиць, то залишали її. Населення змішувалося. Здавалося, що селище служить лише для того, щоб у ньому перечекати лихоліття від турків або ж татар, щоби залишити його й повернутися на свої землі. Але всі, хто втік до Горабаби чи тут народився, чули, що колись давно туркам удалося пробратися лісовими хащами й до Горабаби. Полонили вони мешканців, спалили село. Разом із полоненими видерся турецький загін на гору, і вирішили турки заночувати. Був серед тих полонених один чоловік, Клепей, що міг одним ударом убити вола. Турки розпалили вогнище, повечеряли й полягали спати. Зморив сон і перестрашених та потомлених мешканців селища. Вогонь тлів. Ніч була густа, як кропива. Але Клепей не спав. Побачив він, що в турецького полковника з розстебнутої одежі вивалилася жіноча цицька. Зрозумів Клепей, що баба командує цим загоном, і вирішив звільнити себе й своїх односельців. Підсунувся він до вогню й запхав перев’язані грубим мотуззям руки у жар. Звільнившись, не відчуваючи опіків, витягнув із піхви турецьку шаблю, що лежала поруч із жінкою-полковником, і відтяв їй голову. Поки котилася голова з гори — перебив Клепей увесь турецький загін.

Повернулися разом із Клепеєм мешканці знову на берег Стрипи, а до поселення пристала назва Горабаба.

З маминих переказів Гриць дізнався, що рід його походить із Митниці, через яку вірменські та єврейські купці возили й возять різний крам до Язловець. За Митницею, переказувала мама, стояли митні будки для сплати торговельного мита. Платили за мости й за право рухатися далі. І хоча їм за Стрипою жилося безпечніше, але про Митницю й Волоський шлях мама згадувала часто. У дитинстві Грицеві здавалося, що за Стрипою, звідки він прийшов із мамою, купці стоять перед митними будками й чекають, коли їх впустять на язловецький шлях. Уявляв він також, що ті купці напувають своїх коней у Червоній керниці й, перепочивши, неспішно їдуть до Язловець. Казала мама, що була в містечку лише один раз, і запам’яталася їй велика фортечна стіна й кам’яна брама, якою вона з батьком, Грицевим дідом Михайлом, в’їхали до міста. Пробули вони там два дні. А коли сонце скочувалося з неба, розповідала мама, у місті запалювали змащене овечим лоєм ганчір’я на витесаних палицях. Тремтіло фортечне каміння й перділи сонні коні. Гриць, коли брав шлюб із Анною в Язлівцях, устиг роздивитися місто, над яким височіла кам’яна фортеця і яке кишіло вірменами і євреями. Усі вони товклися на площі, викладеній бруківкою. Там розміщувалися староство й торгові склади. Молоді повінчалися в церкві з вибудуваною при вході дзвіницею. Розповідали потім дружки, що коли молода пара ввійшла до церковної брами, де зустрів їх піп Димитрій, то навіть євреї й вірмени, що перебували тоді на площі, пороззявляли писки й дивувалися чистим голосам дзвонів. В’їхали Баревичі Жидівською брамою, а виїхали Польсько-Руською, що виводила з міста в напрямку Митниці. Весільну учту справили в корчмі та другого дня рушили в путь.