Софі Перино - Дочка Медічі

— Вони стежитимуть за герцогинею біля воріт,— кажу я.— Якщо моя мати не подбала про цей застережний захід, Анжу подбає неодмінно.

Я наказую Жийоні бігти до готелю де Невер і переказати її милості: якщо вона ще любить мене, хай відправить вершника туди, де полює Гіз. Посланець, якому вона довіряє, мусить попередити мого герцога, що в лісі він наражається на небезпеку значно вищу за ймовірність випасти із сідла, тож йому краще повернутися до Парижа й заховатися у своєму готелі.

Я дивлюсь, як моя тінь виходить із кімнати, схиляю голову на руки й гірко плачу. Якщо Карл одержимий вбивством мого коханого, врятуватися на полюванні — лише перший крок. Невже Генріху доведеться жити, постійно озираючись у пошуках Ангулема? Першого замаху ще можна уникнути. Проте, коли моя родина налаштована позбутися когось...

Кілька хвилин я ридма ридаю, аж тут відчуваю дотик руки на моєму плечі.

— Невже корона Португалії — така жахлива доля? — ласкаво запитує баронеса.— Ви закохалися в герцога, оскільки він гарний і сміливий. З достовірних джерел нам відомо, що король Португалії не поступається йому. Просто виконуйте свій обов’язок, і все буде гаразд.

Я дивлюсь на неї, не вірячи власним вухам. Як мені розлюбити Генріха й закохатися в чоловіка, якого я ніколи не бачила? У чоловіка з рудим волоссям диявола?

— Якщо мені заборонено виходити заміж за коханого, я волію не виходити заміж взагалі.

— Це небезпечні слова, особливо для герцога де Гіза.

ри дні по тому я дізнаюсь, що Генріх повернувся до Парижа. Звістка спершу надійшла від Генрієтти, яка за нинішніх обставин пробачила мені все й навіть не нагадувала, що вона мене попереджала. Вриваючись до апартаментів матері, вона шепоче: «Він у місті». Невдовзі інформацію підтверджують і плітки сотень язиків, і похмурі погляди моїх братів.

Опівдні, коли король і його люди грають у теніс, прибуває Ангулем. Зі свого відчиненого вікна я бачу, як він проходить ворота. Він рухається невпевнено, і я радію. Ви зазнали поразки ,— думаю я.— Цікаво, що скаже Карл. Я мушу довідатися. Склавши колоду карт, я дивлюся на Шарлотту через стіл.

— Мені нудно. Ходімо звідси. Побачимо, хто кого переміг на матчі.

Моя подруга жваво підводиться. Баронеса де Рец, яка майже не відходить від мене після тієї жахливої ночі, коли мене побили, підводиться теж, однак, згадавши, що я прямую туди, де присутня її величність, вона знову сідає і схиляється над своїм шиттям.

Щойно ми виходимо з апартаментів матері, я беру Шарлотту за руку й стрімко мчу вперед. Задихані, сміючись, ми прибігаємо на місце. Ми справляємо враження двох молодих жінок, які шукають розваг. Мати реагує на нашу легковажність незадоволеним хитанням голови, але згодом не звертає на нас уваги. Анжу, геть спітнілий, сидить біля неї, на звичному для короля місці. Карл грає з Бюссі Д’Амбуазом. Пан Карандас, найбільш завзятий гравець у теніс у королівській свиті, дає поради кожному з них, але більшість глядачів, здається, зацікавлені своїми розмовами. Генрієтта привітно махає мені рукою з іншого боку майданчика. Вона їсть виноград із долоні свого останнього коханця Шарля Д’Антрага, або красеня Антрага, як зазвичай його кличуть при дворі. Я впевнена, вона чекає, що я приєднаюсь до неї, але я займаю місце біля моєї родини.

— Прийшли підтримати брата? — питає мати.

— Кого ще я можу підтримувати?

— Авжеж,— глузує Анжу.— Гіза тут немає.

— Годі вже, Генріху,— каже мати.— Марго знає, що все скінчилося.

— На перший погляд, може, й так,— каже він.— Герцог повернувся до Парижа, чи я помиляюсь?

Мати суворо дивиться на нього.

— Нічого дивного, він живе тут,— відповідаю я, знизуючи плечима.

— Поки що живе,— Анжу злобливо усміхається.— Але, підозрюю, що незабаром він приєднається до свого батька.

— Генріху! — у голосі матері не чути звичної ніжності.— Годі!

Мені кортить випалити, що того ж дня, коли Анжу спробує вбити мого коханого, він отримає смертельне поранення чи то від руки Гіза, чи то від моєї.

Бюссі пропускає м’яч, віддаючи Карлу перемогу. Піднявши ракетку над головою, Карл повертається до однієї трибуни, а потім — до іншої, поки придворні гучно вітають його. Ми з Шарлоттою підводимось і кричимо разом з іншими. Мати аплодує. Лише Анжу не ворушиться, доки всі не повертаються на свої місця. Тоді він піднімає руку й указує кудись униз.