Элизабет Гилберт - Місто дівчат

Тієї ночі, коли ми дійшли аж до Брукліну, Френк розповів мені:

— Після війни я почав спати на розкладачці в сараї за хатою. Облаштував собі там кімнату, поставив грубку. Я вже роками там ночую. Так ліпше. Нікому не заважаю, коли приходжу чи йду не тоді, як всі люди. Деколи зриваюсь серед ночі від крику, ну й всяке таке. Моїй жінці й дитині не треба того чути. Для мене сон і вся ота забава із засинанням — просто катастрофа. Краще нікого в неї не втягувати.

Він поважав твою маму, Анджело. Я хочу, щоб ти це знала.

Ніколи не сказав про неї кривого слова. Навпаки, він цілковито підтримував те, як вона тебе виховувала, і захоплювався її стійкістю перед численними розчаруваннями в її житті. Вони ніколи не гризлися. Не хапали одне одного за горло. Однак після війни майже перестали розмовляти — говорили хіба про те, що стосувалося родинних справ. Він покладався на її думку в усьому й без жодного заперечення віддавав їй свою платню. Вона перебрала на себе батьківську крамничку й успадкувала будівлю, в якій та містилася.

Казав, що їй добре вдавалося вести свою справу. Він радів, що ти, Анджело, виросла в тій крамничці, щебечучи зі всіма. («Зірочка нашого кварталу» — так він тебе називав.) Він завжди спостерігав за тобою: чи нема яких ознак, що ти перетворишся на чудного відлюдька (яким він себе вважав), але ти здавалася звичайною, товариською дівчинкою. Словом, Френк повністю довіряв твоїй мамі у всьому, що стосувалося тебе. От тільки він цілими днями патрулював вулиці, а ночами блукав містом. А Розелла весь час працювала в крамниці або доглядала за тобою. Вони були одружені хіба на словах.

Френк розповів мені, що якось запропонував їй розлучитися, щоб вона могла знайти собі ліпшого чоловіка. Він не сумнівався, що з його неспроможністю виконувати свої подружні обов’язки їхній шлюб анулюють. Вона була ще молода. Могла б народити з іншим чоловіком ще дітей, як їй завжди хотілося. Проте Розелла нізащо на таке б не пішла, навіть якби католицька церква дозволила їй розлучитись.

— Вона церковніша за саму церкву, — сказав Френк. — Якщо дала клятву, то вже її не порушить. Та й у нашому районі ніхто не розлучається, Вівіан, навіть якщо все зовсім погано. А між нами з Розеллою й поганого нічого не було. Кожне з нас просто жило окремим життям. У нас, у південному Брукліні, твій район — це як твоя сім’я, розумієш? І ту сім’ю неможливо зруйнувати. Моя жінка одружена насправді з нашим районом. Це він про неї дбав, поки я служив. Зараз так само дбає — про Анджелу теж.

— Ну а він тобі подобається взагалі, той район? — запитала я.

Він сумно усміхнувся.

— Це не питання вибору, Вівіан. Я такий, як мій район. І завжди буду його частиною. А з іншого боку, після війни я перестав нею бути. Ти вертаєшся, і всі чекають, що ти будеш тим самим хлопцем, яким був до того, як тебе мало не розшматувало. Колись я захоплювався тим самим, що й усі — бейсбол, кіно, що там ще. Церковні празники на Четвертій вулиці, великі свята. Але то все відійшло. Я більше туди не вписуюсь. І район тут ні в чому не винен. Там живуть хороші люди. Вони хотіли підтримати таких хлопців, як я, що прийшли з війни. Якщо ти маєш «Пурпурове серце», кожен хоче пригостити тебе пивом, віддати тобі честь, дати безплатні квитки на виставу. Але я не в силі зі всім тим впоратися. І з часом люди дали мені спокій. Тепер я почуваюся привидом, коли йду тими вулицями. Але моє місце все одно там. Тóму, хто не звідти, це важко пояснити.

Я запитала його:

— А ти не думав про те, щоб переїхати з Брукліну?

Він відповів:

— Щодня думаю, ось уже двадцятий рік пішов. Але то буде несправедливо щодо Розелли й Анджели. Та й узагалі я не впевнений, чи деінде мені буде ліпше.

Коли тієї ночі ми йшли назад через Бруклінський міст, він сказав мені:

— А ти, Вівіан? Ти так і не вийшла заміж?

— Мало не вийшла. Але мене врятувала війна.

— Тобто?

— На Перл-Гарбор напали, мій хлопець пішов на війну, і ми розірвали заручини.

— Шкода.

— Та ні, нема за чим шкодувати. Він мені не підходив, а я зіпсувала б йому життя. Він був гарним хлопцем і заслуговував на кращу.

— І ти так нікого більше не знайшла?

Я трохи помовчала, намагаючись придумати, що на це відповісти. Врешті вирішила просто сказати правду.

— Знайшла, і то багатьох, Френку. Навіть усіх не порахую.

— Ого.

Запала мовчанка. Я не знала, як він сприйняв почуте.

У такий момент інша жінка стрималась би й нічого більше не казала б. Але в мені засіло щось уперте й спонукало мене пояснити все ясніше.