Анатолий Димаров - І будуть люди

— Ти хоч лоба перехрести! — гримає тато, коли Федір прямо з порога суне до столу. Але голос його вже не пощерблений гнівом, тато уже перегорів, відтанув серцем, він тільки не хоче показати, що йому уже й жалко свого отакого невдалого сина.

Федько підростав, наливався силою, як дикий бичок, і тато все частіше у відчаї хапався за голову. В сина вже появився ламкий басок, гаряча верхня губа обкидалась темненькими вусиками, а бог розуму все не давав: як ріс баламутою, так ним і лишився.

В чотирнадцять років мало не провалив голову сусідові: поцілив з рогатки у лоб. В сусіда — гуля, як слива, в Федька — спина, як писанка.

— За віщо ти його? — допитувалася Таня.

— А що він над Миколою знущається!.. Ти бачила, як він його товче?.. Я йому ще не так лоба наб’ю!..

Таня мовчить, бо серцем зараз на боці брата. Сама не раз перелякано слухала, як кричить болісно Миколка, як нещадно шмага його розлючений дядько-сусід.

— І за віщо він його б’є?..

— Бо — не рідний, — пояснює Федько. — Ото він на ньому й зганяє злість… Та хай ще раз спробує!.. Хай тільки вдарить!..

В п’ятнадцять Федько здумав парубкувати: підморгував сусідській солдатці Наталці, щоб пустила під ковдру погрітися. Солдатка, молода, червонолиця бублейниця, реготала до сліз, послала раннього півника до мами: попити ще моні та набратися сил. Зганьблений Федько грубо її вилаяв, за що й дістав дзвінкого ляща від швидкої на руку бублейниці.

Та бісова Наталка цим не задовольнилася. Перестріла тата, насунула смирненько на лоба хустку, пригасила лукаві очі:

— Батюшечко, чи ваш синок удома не висипається, що до мене під бік став проситися?

Того дня «розмова» з Федьком тривала понад годину.

— У монастир волоцюгу! — все гнівався тато. — На хліб та на воду!

Федько ж відлежувався в бузині до пізнього вечора.

— Боляче? — допитувалась співчутливо Таня, і брат, на диво, цього разу не турив її геть. Звівся, поворушив широкими плечима, погрозливо кинув:

— Ну, тату, оце ви востаннє по мені поїздили! Більше не дамся вам, дзуськи!

— Що ти кажеш, дурний! — жахнулася Таня.

— Ет, що ви, баби, розумієте? — презирливо сплюнув Федько і раптом засичав, скривився болісно, торкаючись долонею спини. — А пужалном лупцювати щосили — можна?

Тато таки більше не бив брата. Не тому, що не захотів, а тому, що не зміг.

Сталося це на початку літа, щойно Таня приїхала додому. Тато ходив, як хмара: Федька виключили з духовної семінарії. Гинула надія на те, що син колись висвятиться, посяде його парафію, стане годувальником, підтримкою великої сім’ї.

Виключили за те, що Федько побив ректора семінарії. Перестрів на східцях та й відшмагав оселедцем — пісною, просоленою рибиною, що нею вже більше місяця давилася семінарська братія.

Ректор два дні не появлявся на очі студентам, а Світличного витурили із семінарії з вовчим білетом.

Федько приїхав додому ввечері, коли вся сім’я сиділа за столом. Тато як побачив непокірного сина, так і затрусився увесь, так і накинувся на нього, але Федько чекав, мабуть, на таку зустріч: ухопив тата за руки, поблискуючи шалапутними очима, молодим бугайчиськом уперся в підлогу, і тато стояв, безпорадний, наче дитина. Тільки тепер помітили сестри, як виріс брат: стрункий та широкоплечий, він був на голову вищий від тата.

Тато смикнувся раз, смикнувся вдруге, тихо сказав:

— Пусти.

І коли Федько пустив йому руки, тато вже не наважувався бити сина. Повернувся, важко пішов у другу кімнату: згорблений, враз постарілий на багато років.

Отут і налетіла на Федька мама. Гладенька, низенька, вона і по плече не сягала синові, але таким гнівом пашіло її завжди добре лице, таким осудом палахкотіли її очі, що Федько аж поточився від неї до дверей.

— Ти що ж це, нечестивцю, собі надумавсь? — вигукувала мама, штовхаючи сина в груди. — На батька, на рідного тата руки підняти?.. Та чи в тебе бога в серці немає?.. Іди зараз, падай перед ним на коліна, хай простить, нехрещений твій лобе!

Вона все била його пухкими кулачками в груди, невмолима, гнівна, рішуча, заганяла його аж у куток.

— Та піду, чого ви так… — похмуро відізвався син і неохоче пішов до тієї кімнати, де зачинився тато. А мама, проводжаючи, штовхала його в спину.

Хоч як прислухалася Таня, а так і не взнала, про що вони там розмовляли. Лунали тільки нерозбірливі голоси. Спершу Федьків: глухий, басовитий, так, наче він засунув голову в бочку: бу-бу-бу… бу-бу-бу… Потім щось відповідав йому тато, тонко й ображено. І чим довше розмовляли вони, тим тихішими ставали голоси. Аж ось мама, що стояла біля самісіньких дверей, підняла просвітліле обличчя до пишної, в золотих ризах ікони, полегшено перехрестилася: