Анатолий Димаров - І будуть люди

Зайшло, сіло на задній парті, дістало великого блокнота — в Тані вже зовсім стали підгинатися ноги. Інспектор щось пописав, пописав, а потім забажав поговорити із учнями. Вийшов до дошки, завчено посміхнувся.

— Діти, ану скажіть, яка це літера? — запитав, піднісши квадратний картон.

Таня з відчаєм подивилася на клас. Їй здалося, що минула вічність, а діти сиділи й мовчали. І коли вона вже втратила всяку надію, побачила, як піднімаються руки: одна… друга… третя… Спершу несміливо, так, немов заохочуючи одна одну, а потім як сипонуло:

— Я скажу!.. Я!..

Притулившись до стіни спиною, Таня щасливо заплющила очі. Заплющила міцно, щосили, щоб не розплакатись. Єдине, про що зараз молила бога, щоб інспектор не надумався показати картонку з намальованим гарбузом та запитати Петруся.

— Ну, скажи ти! — почула його голос.

— Це літера «бе»!

— Вірно… Сідай, молодець!.. А оце яка літера, діти?..

Потім інспектор цікавився, як учні додають найпростіші числа. І тут діти не підвели свою вчительку.

— А тепер хто мені скаже, кого ви бачите на оцьому малюнку? — таємниче запитав інспектор.

Таня з тривогою дивиться на своїх учнів: рук над головами немає. Діти розгублено перешіптуються, дивляться на свою вчительку так, немов сподіваються, що вона їм підкаже. І тоді руку піднімає Петрусь. Не чекає, поки його викличе інспектор, статечно підводиться й голосно каже:

— Це Сталін!

— Молодець! — хвалить його інспектор. — Як тебе, хлопчику, звати?

— Петро.

— А хто такий товариш Сталін, Петрусю?

— Вождь.

— Правильно… Тільки треба відповідати повністю: товариш Сталін — наш вождь і навчитель. Ану, давайте гуртом повторимо, діти!

Посланець із райцентру залишив клас задоволений. І Таня, весела, щаслива, відпустила дітей одразу ж після дзвінка: була не тільки ними горда — була їм вдячна. Особливо Петрусеві…

Хоч інспектор і похвалив клас, все ж Таня протягом дня не могла думати про щось інше, окрім педради, що мала відбутись о шостій годині вечора.

Ще задовго до шостої почала збиратися. Випрасувала єдину батистову хустку, довго чистила жакет і спідницю. Костюмові уже шостий рік, пошила його Таня ще на хуторі, однак він добре зберігся, бо надівала його лише до церкви та в гості. Взула чобітки з коричневого хрому на високих закаблуках. (Чобітки теж стоптані, але як їх добре почистити, то зовсім як нові!) І довго викладала косу, заглядаючи в шматочок дзеркала, вмазаний у стіну.

Осіннє надвечір’я зустріло Таню хмарами, що лягли по небу валками скошеного сіна, натомленим сонцем, яке зупинилося над обрієм, аби ще раз оглянути наслідки своєї денної праці. Червоне обличчя його світилося задоволеним усміхом хлібороба, який хоч і натрудився так, що аж судомить у плечах, і руки болять, і не несуть уже ноги, зате ж і недаром: прийде зима — буде що їсти худобі. І омиті отим добрим тихим світлом ішли назустріч Тані дядьки і тітки: кивали головами, піднімали шапки, лагідно віталися, а якщо зупинялися перекинутися словом-другим з навчителькою, то говорили непоквапно, повагом, в тон сонцю і вечору.

Таня повільно ішла і вже жалкувала, що так близько до школи: хотілося, аби вулиця була безконечною, аби сонце не заходило довго-довго, аби їй стрічалися люди, яких вона взнала за неповні три тижні і з якими не могла познайомитися протягом довгих років життя на хуторі.

Ось і школа — великий, просторий будинок із широкими вікнами, під високим, що не встиг іще й потемніти, солом’яним дахом. «Хай побуде поки під соломою, дістанемо бляхи — перекриємо», — сказав два роки тому Ганжа, та все одно нове приміщення школи — найкраще в селі. І його здалеку видно, бо стоїть на високому пагорбові, засадженому молодими деревами. Біля школи безлюдно: учні розбіглися, дорослі ще не зійшлися.

Таню зустрічає тільки баба Наталка. Вийшла з відром та ганчіркою, всміхнулася приязно:

— Ідіть, ідіть, тамечки вже зібралися.

— Почалося? — аж похолола Таня.

— Та де-е… Ще ж Михайлівна отого з обіду не привела…

В учительській уже сиділи Пантелеймон Іванович з дружиною, а також Колядки — Олексій Григорович і Зіна Кіндратівна. Подружжя сидить насуплене та знервоване: в Зіни Кіндратівни навіть заплакані очі, а Олексій Григорович сердито одвертається від своїх колег. Так наче вони винні у тому, що сталося з його дружиною в третьому «Б».

Таня вже знає усе, їй від душі жаль Зіну Кіндратівну.

Отой прискіпливий інспектор, зайшовши до третього «Б» класу, надумався перевіряти, наскільки твердо знають діти пори року. І тут сталося те, з-за чого і плакала Зіна Кіндратівна.