Владимир Лис - Діва Млинища

До потрібного їм дизеля лишалося цілих чотири години, тож зайшли у пристанційну їдальню — перекусити й почаркуватися. Тоді ще й у таких їдальнях працювали офіціантки, тож замовили в дівчини в білім фартушку по котлеті з картоплею, по капустяному салату, огірочки, повагавшись, додали й ковбаски і, звісно, наказали принести дві блєшки казьонки.

— «Московской» алі нашєй бєлоруской «Зубровки»? — уточнила дівчина.

— А чо, ваша добра горілка? — дядько Іван. — Пити мона?

— Попробивайтє, нє пожалкуєтє, — порадила дівчина, ще й підморгнула.

— Давай «Зубровку», — звелів Бройчик.

Випили, закусили, заговорили — про роботу згадали, сибєрських кацапок-молодичок, які охоче підставляли дупи для їхніх рук, про те, як ото вернуться в Загорєни, на їхнє Млинище, та гарненько попразникують. Взимку заготовлятимуть дрова, а весною знову в путь, туди саме, бо приїжджав директор другого совхозу, якому сподобалось, як швидко й добротно працюють западенці-бандьори й сказав, що йому тоже тре телятника поставити.

— І мене ж візьмете? — Захарко весь аж напружився.

— А як же без тебе…

— Дєкую, — Захарко засяяв.

Незабаром чоловіки помітили, якими великими, захопленими очима дивиться на офіціантку Захарко кожного разу, коли підходить до їхнього, а то й сусіднього столу. А потім він сказав, що з’їв би ще котлєтку і водички солодкої випив.

— Що, братику Захарію, дівка в око запала? — спитав Степан.

— Та я тойво, пити хочеться…

— Та ти ни сумлівайся, дівка, їй-бо, козирна, вісімки виписує, як іде, — дядько Іван засміявся. — Хоч, поможу?

— Як то? — Захарко аж злякався.

— А зара побачиш.

І коли дівчина підійшла на його поклик, Бройчик похвалив і «Зубровку», і їхні страви, і те, як капуста хрумтить, майбуть, добре виквашена й посолена, а тоді спитав, як же звати таку красуню.

— Алєся, — не сказала, проспівала офіціантка.

— Та за їдне таке ім’ячко варто на край світа йти, — Бройчик, здавалося, аж помолодів. — Їй-бо, правду кажу. Ото якомусь чоловікові повезло, для такої жіночки я би щодня ни зорі, а сторубльовки з неба знімав. Олеся… Ну, хлопці, за чиєсь щістя й випити не гріх.

— Я ще не заміжня, — раптом сказала офіціантка.

— Ото да, — присвиснув дядько Іван. — Куди ж ваші хлопці дивляться?

— Як і ви, большей у чарчіну, — вже менш привітно вимовила Олеся.

— Та ми ото із заробітків їдемо, то й розслабитися рішили, — відповів Бройчик. — А дехто в нас більше ни в чарку, а на вас, Олесю, поглядає. І, замічу, Захарко в нас тоже нижонатий.

Дівчина глянула на наймолодшого в компанії трохи скептично. Й начеб оцінююче. Як одійшла, дядько Іван сказав:

— Ну, хлопче, вроді клюнуло. Та то так, приспівочка була, а зара я й музику видам.

Захарко було несміливо, знічено:

— А мо’ ни тре, дєдьку Йване?

— Тре, ще й як, тре! По носі твему бачу. І по очах, де вже зайчики-олесічки до сонця мригають.

Він замовив ще ковбаски, а як офіціантка принесла, сказав, що то правда — їдуть із заробітків. Вельми по домі скучили, признається, що є що привезти, а найбільше заробив з них Захарко. Бо ж майстровитий у них він хлопак, на всі руки, і муляр, і тесляр, їдне слово, майстер, хоть і молодий. Робота в руках горить. Ну, тико до дивчєт нисміливий, як то кажуть, стидливий, до роботи зух, а до дівки, то ловить мух. Та комусь таки випаде щістє, приведе в свою домину, а приводити є куди, бо ж найліпша в селі хата, як дзвін, а віконниці які, а шафи своїми ж руками змайстрував… Одним словом, Бройчика, як то не раз траплялося, казали в селі, повело без налигача.

І Степан слово доклав. Дівчина відійшла, видко, уже геть збентежена.

Захарко тоді:

— Що ж ви-те набалакали таке?

— Усе буде, як у тій пісні, хай-но тико поїде з тобою… — сказав Бройчик.

— А поїде? Ой, коби ж то поїхала… Али ж хата у мене найбідніша, що ж то буде… — журився хлопець.

— Ти тико з нами більше ни пий, — наказав Бройчик.

Як виходили з їдальні, дядько Іван велів Захаркові остатися. Захарко остався… Коло прилавка стояв і дивився, як дівчина по залі снує… Йому було й радісно, й соромно водночас. Раптом подумав, що не поїде додому, от не поїде і все. Хай будь що буде, тут, у цьому білоруському містечку останеться. Житиме, він уже навчився мулярувати, може, Олеся колись і вийде за нього.

Олеся, зрештою, підійшла й на дивній своїй мові, що для Захарка звучала, як музика, промовила — йди вже, мовляв, твої товариші чекаюць. Захарко у відповідь сказав, що неї пожде, доки робота не закінчиться. Дівчина зиркнула на нього.