Владимир Лис - Діва Млинища

Повів у ресторан (вперше), в кіно.

Потім вони кохалися в квартирі його товариша… Варочка верталася додому пізно ввечері — Ростислав відвіз до села позиченим мотоциклом. Варочка обіймала його за плечі, тулилася до них і думала, що ніколи й нікому не віддасть цього чоловіка. Неїного чоловіка. У тілі жив солодкий трем сьогоднішнього кохання. Кохання перед розлукою. Бо він сказав, що дали відпустку, після якої служитиме там, у своєму місті. А перед тим приїде, щоб забрати її. Заяву до загсу подадуть уже в них, так ліпше.

На прощання сказав:

— Ну, ти вирішуй за цей час свої справи…

— Може, зайдеш? — спитала несміливо — стояли біля її будинку.

— Пізно вже. Мотоцикла сьогодні обіцяв віддати.

Не хотів навіть глянути на Лєрку.

Але її любив.

Любив. Ще й як любив!

— До зустрічі, кицюню. До скорої зустрічі.

І собі видихнула:

— До зустрічі.

У хаті — Марина, сусідка, налетіла:

— Ну де ти швендяєш? Дитина ж уся скричалася. Якби я ни зайшла…

— Дитина… Дєкую вельми…

— Знов якийсь ухажор возив мациклєтом до лісу?

— Ни твоє діло…

— Ой, Варко, дограєся ще раз…

— Та йди ти…

— Я то піду, — сказала Марина.

«Тре таки щось рішати», — подумала Варочка.

Глянула на дочку. Де воно взялося, за віщо…

«Тре щось рішати», — ще раз подумала.

Рішення прийшло через два дні, коли купала своє нещастя. Доливала в тазик до води, загарячої, холодну.

Вода, вода… Холодна вода… Чого прийшли ці слова?.. Холодна вода лилася крізь пальці…

Наступного дня, йдучи поратися на город, де тре було підрізати рештки капусти, Варочка вперше посадила доньку у глибоку виварку з водою. На початок не вельми холодною. Мала запхинькала, потім замовкла, стала плескати ручками по водичці. А може, й не знала, що то таке.

Відтоді, йдучи на роботу, вона лишала Лєрку, одягнуту тільки в сорочечку, у виварці з водою. Все холоднішою.

Вони верталися із заробітків у Росії, їхали через Білорусію, а що вирішили зекономити трохи грошиків, рубликів, вже ліпше було потратити їх на випивку, то добиралися з Москви не як звично — на Мінськ, а тоді на Брест і додому, а місцевими дизель-поїздами. Мусили кілька разів пересідати на менших станціях, та спішити їм було нікуди — позаду було каторжне літо й частина осені, коли, надриваючи жили, зводили аж два корівники в далекому сибірському селі. Зароблені зерно й солому вони також продали, перетворили на ті ж рублики, які тепер зігрівали міцні чоловічі тіла в гаманцях, передбачливо пришитих зсередини до сорочок і штанів дружинами і матерями. Таких бригад з Полісся, які шукали ліпшої долі по всьому Союзу, в ті роки було багато. У їхніх селах людей було також багацько, сім’ї багатодітні, а земля така бідна, роботи всім не вистачало, діти просили їсти, а потім їх тре було ставити на ноги, тож місцева влада дивилася крізь пальці на оті поїздки-відлучки. Тим більше, що вертаючись, заробітчани несли місцевим князькам — головам колгоспів і сільрад — своєрідну данину за дозвіл весною вирушати у виснажливі мандрівки, як тоді казали, за «довгим рублем».

Із Загорян бригади їхали зазвичай одразу після Пасхи, а верталися в кінці жовтня — на початку листопада, перед празником, храмовим святом Дмитра. Бригада, яка зробила пересадку в білоруському містечку, складалася з чотирьох чоловіків різного віку. Найстаршим був Іван Бройчик, якому перевалило вже за п’ятдесят, але його взяли, бо досі був вправним і теслярем, і муляром, до того ж своїми жартами, підколочками (вживали міцніше слівце) й анекдотами дядько Іван скрашував одноманітне життя-буття, при якому не розгинали спини од раннього світання до пізніх сутінків, і заїдав проклятий сибірський гнус, хмари якого частенько налітали з місцевих лісів і боліт. Степану Крипуку перетупцяло за сороківку, а двом іншим — Петру і Захаркові — не добігло й до тридцяти. Захарко серед них єдиний лишався неодруженим. З виду непоганий, лице світилося якимось особливим світлом, вії довгі, не чоловічі, карі очі притягували й дівчат, і в тому селі, дерьовнє, де в совхозі [58] Державне сільгосппідприємство. корівника виклали як лялечку. До нього дівчата й самі приходили — утю-тю, симпатюлька-хохольчик — та Захарко ховався од них вечорами в кімнаті радгоспівського гуртожитку, коли інші чоловіки могли й до місцевих молодиць приліпитися. Ця сором’язливість, а ще люта бідність — жив Захарко з матір’ю і теж старою дівою-сестрою, у манюній, найбіднішій на кутку, а може, й у цілому селі, хатинці — й привели до того, що хлопака ніяк не міг женитися. Хоч муляр з нього був ніякий, взяли за рекомендацією дядька Івана, який пожалів бідаку — хай і в їхній хатинці на курячих лапках, де в обох жінок латана-перелатана одежина, тоже нарешті зашелестять грошики. Захарко старався з усієї сили — і цеглу підносив, і вчився кельмою орудувати, і розрізував та обтесував кругляки. Тож і віз у маленькій полотняній торбинці під сорочкою, яку постійно обмацував, фантастичну суму — мало не шість тисяч рублів [59] Після реформи 1961 року шістсот рублів. , а ще три трохи поношені, куплені на барахолці сибірські кожухи. Ото зрадіють мама і сестричка!