Владимир Лис - Діва Млинища

— Я вперше так дрижала, коли ти руки торкнувся.

— Боягузочка. Хто б міг подумати.

— Не смійся. Ти ж старший парубок.

Час тік поволі, наче вода в їхній річечці за тихої погоди. Тиша (бо й ліс не шумів) лякала ще більше. Невже вони справді не тільки вкинуті кимось злим, лютим до сирої, гнилої, смердючої ями, а й забуті? Рідними, цілим світом… Тильки поруч смердючий труп якогось звіра, здається, зайця, що, як і вони, втрапив до пастки.

У моторошній тиші, коли й говорити стомилися, й обсідав дедалі більше відчай, прийшла до Остапа вперше думка, од якої жахнувся: «А що, коли до їхньої біди причетна якось тая пані, вельможна графиня…» Відігнав, та думка вернулася. Згадав, як спіймав її погляд — зранку в їхньому дворі, а ввечері при благословінні. У тім погляді (він здригнувся) проступала крізь нібито насмішкуватий прищур, неприхований глум і панську зверхність — прихована темна жага, поєднана із… так, із відвертим захватом.

Він тоді здивувався, збентежився на хвилю, майнула думка — здалося.

Виходить, що нє…

Як же то?

«Чого ж я пуйшов, ще й Тетянку за собою потяг…»

І мусив признатися: того дня тривало їхнє з Ліо-Неллі давнє змагання. Йому хотілося похвалитися — он яка в мене красуня й начеб… так, досадити тій Ліо-Неллі. Він до того ж у якийсь момент почав боятися зустрічі з нею. Думав про ту зустріч, про дивне запрошення цілий день, коли косив жито і в’язав снопи. Тетянка… Вона мовби мала врятувати його, теперішнього, від того, що мало статися під час зустрічі, й… минулого. Так, і минулого.

І від згадки, поряд з ненавистю за вчинену над ними наругу, стало рости нав’язливе видиво — він біжить садом коло палацу-дачі й шукає маленьку, ще маленьку, дівчинку, то в білому, то в рожевому платтячку. Дівчинка ховалася й визирала з-за дерева, ховалася, а він біг і не знаходив, а вона знову ховалася й визирала, дзвінко сміялася, він кидався зновика бігти і… та гра здавалася безконечною.

Остап міцно стис зуби. Спогад ліз до голови і… мовби добував інші спогади, в інших палацах. Угорі нарешті щось зашелестіло й на мить йому привиділося — то падають гроші, ті гроші, великі, які заплатили за його службу, за дружбу, що мала настати між ним й малою графинькою.

«Я то в чім винуватий… Хіба в тім, що по-дурному поволік за собою Тетянку», — подумав Остап, і раптом та думка потягла за собою іншу: є якась не збагнута ним вина, вина з минулого. Яка, в чому… Не міг відповісти… Хіба в тім, що пішов на ту службу. Али ж батько просив…

Вночі Тетянка сказала:

— А може, Остапе, то тая…графиня… Найняла когось, щоб нас отак-о…

Він поворухнувся, скреготнув зубами:

— Може… Я тоже про те думав…

— Вона якось так на нас тоді ввечері подивилася…

— І ти помітила… Я в усьому винен.

— Нє, любий… Винні ми обоє… До щістя було рукою подати… Завгодя таким солодким здавалося… А, може, то гріх…

— Гріх бути щасливими? Як же то… У церкві при вінчанні батюшка каже: будете разом і в горі, і в щасті… Чого ж ми таку гірку чашу так зараннє п’ємо…

Відповіді не було. Була ще одна холодна ніч, коли хапали дрижаки, стид при більшому опорожненні, новий напад відчаю, новий плач Тетянки… Все ж якось дочекалися ранку…

Нестерпно повз день, що настав.

Сморід забивав дихання й рвав на шматки душу. Виблювали.

Дедалі більше мучила спрага, її тільки на хвилю вгамовували пригоршні ведмедів.

Під вечір нагорі почулося спершу віддалене шарудіння, потім явно людська хода.

— Ми тут… Ми тут! — слабким голосом закричала Тетянка.

— Ми тут, у ямі, — за нею й Остап.

Хтось спинився біля ями, став одкидати гілля, потім натужно відсувати ґратку. Мовчки, тільки сопів.

Вони побачили, що на голову прийшлого накинута мішковина. Їм спустили глека, якого прийняв Остап. Потім до низу щось полетіло. І чоловік у масці-мішку… став засовувати отвір.

— Гей, ти, хто ти не є… За що ти нас так? Скажи, хоч чим ми завинили? — Остап крикнув і вперше закашлявся.

— Хіба ж так можна? — Тетянка додала.

Чоловік наверху не сказав жодного слова. Зник, розтав у надвечірнім лісові.

— Хто б то міг бути? — спитала Тетянка.

— Якби я знав… Може, ще прийде…

Намацали кинуте їм. Хліб. При падінні вимазався, стали витирати.

У глекові була вода. Вода і хліб. Їх, отже, ніби рятували, не давали вмирати голодною смертю…

Чи продовжували муки?

— Давай пожуємо, — сказав Остап. — Віддеремо те, що вимазалося, і поїмо хоч трохи. Тре…

— І поп’ємо… Може, вмиємося?