Владимир Лис - Діва Млинища

Тетянка першою вимовила вголос те, що він було подумав:

— Може, хтось із наших… Ну, з наших, тих, що на нас зуба має, лихим оком дивиться… Розумієш?

Він зрозумів — Тетянка каже про когось із тих, хто був проти їхнього одруження, їхнього поєднання. Йому виповнився двадцять перший рік, Тетянка на цілих три роки молодша, перед Покровою якраз вісімнадцять прийде. А проте, вже двоє сваталися. Та ні Платон, ні Дмитро, подумав Остап, на таке не здатні — обоє хлопці з порядних родин. Були й дівчата, що до нього б охоче прихилилися. Али хай навіть ни відгукнувся, гинчу обрав, щоби так мститися… Нє і нє!

Була в їхніх обох родинах і своя неприязнь — з сусідами, а то й родичами, всяке в селі трапляється, сварилися, навіть проклинали, потому мирилися. Як то в житті й буває. Ніхто з їхніх родичів такого зробити не міг. Перебрали й тих, котрі мали недобру славу — розбишак, гультяїв, п’яничок. За що б мали таку наругу вчинити?

— Що робити будемо? — Тетянка.

— Зара, певне, ніч. Дождемося ранку. Мо’ що й побачимо.

Тулив кохану до себе, зігрівав, як міг, хоч і самому все холодніше ставало. Спасівка вже, за три дні найбільший, яблучний Спас, а кажуть же — прийшов Спас, бери кожуха про запас. До того ж на землі сидів.

Все ж діждалися (перед тим навіть забилися в сторожкій дрімоті), що зверху стало слабке світло просіюватися. Виявилося — вони справді в ямі, до того ж глибокій, накритій наче залізними ґратками, прикинутими зверху гілками. Остап вирішив — підніме на руки Тетянку, хай спробує дотягнутися, мо’ й підважить ту завалу. Дівчина залізла йому на плечі, понатужившись, піднявся. Вперся руками в стінки ями й Тетяна якось стала на його плечі ногами. До ґраток то дотяглася, та підняти їх не змогла.

— Мо’ ти спробуєш? — жалібно-жалібно, аж йому серце зайшлося.

— Ти ж мене не втримаєш.

— То що ж робити?

— Ждати.

— Думаєш, хтось прийде?

— Мо’ й прийде. Або найде нас. Повинні ж шукати.

— Повинні.

Остап став переконувати — їх обов’язково шукатимуть. І його, і неїні батьки. Брати й сестри. Попросять сусідів, а то й старосту. Повідомлять волосне начальство. Вони не мусять пропасти. Їх знайдуть.

Переконував отак Тетянку і себе. Більше, звісно, неї. Али й себе також. Болісно відчув — так не хочеться вмирати — отако, молодим, не ожененим. Хлопцем, що й жінки ще не знав. З Тетянкою рішили — знатимуться близько вже пусля весілля. Як і годиться, щоб перша ніч була, а затим, як годиться, медовий місяць. На побаченнях обіймалися, цілувалися, пригорталися і обоє дрижали в передчутті чогось більшого. Тепер опинилися наодинці, зовсім поруч одне від одного. Та в холодній смердючій ямі. Де, хіба що, тулилися одне до одного.

Під ранок Тетянка сказала тоже жалібно, голосом, що дрижав:

— Остапе, я до вітру хочу.

— То сходи.

— Я… — затнулася, а тоді ще жалібніше: — Я стидаюся. Як же тут?..

— Мусово. Хтозна, ще скіко отако терпіти. Я одвернуся.

Одвернувся. Ніколи не чув, як то роблять жінки, подумав, що надто голосно. За різким запахом сечі прийшов схлип, а потім плач. Тетянка плакала, й дедалі голосніше. Став заспокоювати, погладив по голові. Вона ткнулася в його плече.

— Ой, Остапику… Як то буде далі?

— Тримайся, рідна…

Сам терпів, скільки міг. Коли ще більше розвиднилося, сонце ледь-ледь просіювалося, сказав, що нехай зновика залізе йому на плечі, він підніме, а вона ще раз спробує підважити ґратку чи що там лежить.

Тетянка залізла йому на плечі, Остап підняв її, тоді звелів, аби на ноги ставала. Якось підвелася, спираючись об стінки руками. Дотяглася до стелі й сказала:

— Воно занадто важке. Я ни можу підняти.

— Попробуй ще раз.

— Ни можу. Тєжко. Майбуть, чимось приклали.

Довелося Тетянці спускатися вниз. Підняти Остапа вона не змогла. Лишалося одне — чекати.

При світлі, яке просочувалося крізь залізну стелю й гілляччя, побачили, які ж вони побиті й брудні. Та ні вмитися не було чим, ні щось прикласти до ран.

Перегодя Остап запропонував:

— Давай хоч ведмедів поїмо. А то всередині шкребти починає.

— Давай.

Хоч при падінні частина ягід висипалася, все ж десь із півкошика осталося.

Ягоди, проте, не лізли до горла. Остап став їх смоктати, бо дедалі більше хотілося пити. Селянські діти, звиклі з дитинства бути практичними, вирішили, що їстимуть по жмені, бо хтозна, скільки ще ждати, доки їх порятують. Що таки порятують, на те була, хоча й не певна, але жагуча надія.

Сидіти мовчки було тяжко, то старалися говорити. Згадували дитинство, як часом на вулиці стрічалися, а потому, як уперше неї додому з вечорниць взявся проводжати, коли вдруге, здається, прийшла на ті прадьонки.