Владимир Лис - Діва Млинища

«Побачимо, — сказав собі Назар. — Не трусь, падло. Нашкодив, то вмій і розплачуватись. Головне — врятувати Тамілу».

Розумів — врятуватися й самому. Бо, як помре ця дівчина, світлий промінчик у його житті, то або зап’є по-чорному, або пуститься берега і повернеться до життя попереднього. Бо від гріха не судилося йому звільнитися.

Знову прибув до Загорян по обіді. Зійшов із маршрутки так само, на краю села. Тепер одразу направився на кладовище. Поділялося воно на дві частини: старе, де ще росли за колишньою звичкою дерева, і нове, більше, де були тільки могили. Пишні, навіть із чорного й «димчатого» мармуру, і скромніші. За логікою, дід Їгон мав бути похованим десь скраю, в тій частині, яка виходила в поле. Але могили його там не виявилося. Отже, поховали біля родичів, швидше за все, лишили місце коло дружини, раз жив дідок сам. Став шукати. То виявилося марудною справою. Помітив, що за його походеньками від найближчої хати спостерігає доволі молода жінка. Тож про копання, доки не стемніє, слід забути. На його щастя, могила виявилася, коли, врешті-решт, знайшов, на протилежному від хати краю цвинтаря. Ще стоїть тільки дерев’яний хрест з табличкою «Терещук Євген Онисимович», датами народження й смерті, а сама могила щедро обкладена вінками зі штучними квітами. Від думки, що доведеться сюди вертатися увечері, ближче до ночі, стало вкрай марудно на душі. Поруч могили старого справді стояв пам’ятник його подрузі довгого життя.

«Ех, діду, і захотілося тобі забрати карту з собою», — подумав Назар.

Та відступати не міг. Не міг. Мовби якийсь дятел засів у його непутьовій голові. Довбав, видовбував єдину думку: те, що задумав, таки треба зробити. Життя без шансу для Таміли, без позбавлення від його тяжкого гріха, для нього не має сенсу.

Направився до лісу, який ріс неподалік села, обіч шосейки. Там розклав вогнище біля старого пенька, дістав із сумки пляшчину, припасені шматки копченої ковбаски, хліба, сала і голландського сиру. Хильнув із горла, закусив і став чекати. Коли почало темніти, натяг стару батькову робу, а замість черевиків — гумові чоботиська.

На цвинтар повернувся Назар після десятої години вечора. Вже при підході відчув, як йому моторошно. Хрести й пам’ятники виступали з темряви погрозливо, готуючись його оточити. Те, що з-за хмари визирнув майже повний місяць, не порадувало, а додало довколишньому простору ще більшої зловісності. Здалося, що крізь хаос могил до нього хтось наближається. І все ж, переждавши, прогнав це видиво, ще раз ковтнув для хоробрості горілки і взявся відкидати з могили вінки.

Не будемо травмувати ніжні читацькі душі розповіддю про те, як при блідому світлі місяця, що то з’являвся, то зникав за хмарами, і тоді довелося підсвічувати принесеним ліхтариком, Назар кілька годин розкопував могилу діда Їгона. Не раз йому здавалося, що хтось наближається і навіть встає з віддалених могил, а двічі на його плече лягала важка рука. Пересилював себе й оглядався, а раз двизнув страшного пришельця лопатою. Нікого, звісно, за спиною не виявилося. Поступово став зникати страх, він раптом відчув себе частиною й мертвотного простору, і цього моторошного села для мертвих. А раз так, то чого боятися?

Він копав і копав, наче не своїми руками.

Хтось копав за нього, а він десь збоку стояв і спостерігав. Водночас був лопатою, холодним осіннім вітром і місяцем, який грав у свою гру, то з’являючись, то зникаючи. Його оточували могили, його душу шматував вітрисько, що завивав, а він, також вітер, намагався ту душу не віддати.

«Повна шиза, — подумав, коли стало особливо нестерпно. І спробував посміхнутися: — Я сильніший за тебе, сестро Шизухо».

Найстрашнішим був момент, коли довелося спускатися в могилу й підважувати сокирою віко труни. На його удачу, в селі ще забивали віко цвяхами. Коли підважив край, в ніздрі вдарив трупний запах, правда, не такий важкий, як чекав, бо із часу похорону минуло півроку. Все ж його вирвало. Витерся. Поспішно сунув у труну прокляту карту. Притис віко ногами. Передбачливо захопив із лісу дубця, по якому й вибрався сяк-так наверх. Хоча почувався добряче стомленим, засипати могилу було набагато легше.

Коли покидав кладовище — брудний, смердючий, з ногами й руками, що натужно гули, головою, котра розколювалася од болю, — довкола вже ледь-ледь просіювався світанок. На значній віддалі од цвинтаря таки озирнувся. З села мертвих долинав глухий шум осіннього вітру. Вітер той ридав, і стало ще страшніше. Раптом подумав, що там був не він, що того Назара, якого знав, лишив серед могил і чогось такого, що відтепер житиме на кладовищі. Новий Назар має право побачити Тамілу, котра неодмінно житиме.