Владимир Лис - Діва Млинища

Тут у його житті, сумнівах, сум’ятті, бажанні щось змінити, прийняти якесь кардинальне рішення й виник цей сусід-професор. З пропозицією про крадіжку. Якоїсь дурної, але потрібної йому карти. Виник шанс отримати цілу тисячу доларів. Вони були йому вкрай потрібні. Зробить ту крадіжку в далекому селі на забутому Богом Поліссі й на цьому остаточно зав’яже. Гроші були потрібні на одежу, бо являвся перед Тамілою в одних і тих же курточці й джинсах, й на хабар за майбутню роботу — охоронцем на тому ж ринку, де працювала мати.

…Ось і те село. Назар побачив спочатку табличку на узбіччі шосейки «Вас вітають Загоряни», потім, як розповідав той професор, вигулькнуло кладовище й перші хати. За інструкцією замовника Назар попросив спинитися при в’їзді в село, вийшов, озирнувся. Село як село. Ось, певно, й та вулиця, якою треба йти з кілометр-півтора, а тоді повернути наліво. Так і зробив. На двох довженьких вулицях зустрів кілька людей. Це було на руку. Мав точний опис і навіть сяке-таке креслення, як дістатися до потрібної вулиці. А вулиця, запевнив професор, бокова і глуха. Всього чотири будинки на ній і один з них, крайній, неподалів од річки, той, що йому треба. Ось і він — гарний будиночок, як для села, щойно зведений, але з усього видно — незаселений. Йому явно пощастило, бо на подвір’ї нікого нема. І звуків ніяких не чути, отже, роботи не ведуться. Ось і літня кухня. Ризикнути й перевірити, чи вдома старий з чудернацьким іменем Їгон? Професор-замовник казав, що дідок дома сидіти не любить, може бути або в сина, або у свого майже такого самого за віком друга. Професор інструктував — при зустрічі спитати, де живе такий-то й такий, назвав при цьому кілька імен місцевих жителів.

Назар переліз через паркан, зайшов на подвір’я, наблизився до літньої кухні. Трохи з осторогою шарпнув за двері. Зачинено. Придивившись, визначив — замок такий, що знешкодити його проблем не буде. Дістав в’язочку відмичок (добре, що не викинув, як було хотів) і через дві-три хвилини вже заходив до кухоньки. Маленької кухоньки, прохолодної, із грубкою, ліжком, лавочкою, столом і тумбочкою. Все. Ліжко застелене, під грубою старою ковдрою той самий заповітний матрац, у якому дід Їгон береже свій скарб. Ага, ось і отвір. Назар засунув руку, пошукав, повертів туди-сюди рукою. Не намацав нічого. Жодного предмета. Вийняв руку, ага, ось і ніж на столі. Не втримався, розпоров матраца. Нема ніц. Може, дід переклав у тумбочку? Але обшук тумбочки нічого не дав. Обшукав і невеличку поличку над ліжком, і навіть грубку. Під відро, що стояло на стільчику, заглянув. Перетряс старе пальто, що лежало на лавочці, штани, підняв стосик старих газет під столом. Карти-мапи, чортової, такої потрібної, ніде не було. От тобі й везіння! Невже дідок носить із собою? Прийти ввечері чи вночі, притиснути і силою забрати? Небезпечно, бо ж дідок знає, хто цікавився тою картою. Так через дідькового професора вийдуть і на нього. Коцнути старого? Ні, на мокруху ніколи не піде. Отже, невдача… Ну, хоч авансу не віддасть. Він чесно зробив спробу. П’ятсот доларів теж гроші.

Назар вийшов з кухні, акуратно зачинив двері. Замкнув. Вирішив, що б там не було, перевірить і нову хату. Замки в ній виявилися складнішими. Зазирнув у вікна. У кімнатах ще порожньо, в одній тільки стоїть відро і мішок з чимось, певне, з цементом. Все, пісня, його невдала пісня в цьому селі, відспівана.

Він знову переліз через металеву огорожу, певно, недавно поставили. І побачив на вулиці жінку років п’ятдесяти, котра дивилася на нього. Свідок. Але свідок чого? Він тільки трохи розпоров матраца. Ніц не взяв. Та й скоро буде далеко од села. У бабці навряд чи є стільничок, щоб повідомити в міліцію. Сміливо пішов мимо неї, навіть привітався, і тут майнула думка схитрувати.

Спитав:

— А де всі з цієї хати?

— Та де ж, — сказала жінка. — В Гандрія. З дідом Їгоном прощаються.

— Прощаються? — Назар сторопів.

— Ага. Хіба ви-те ни знали? Приставився дід.

— Помер?

— Еге ж. Уночі віддав Богові душу. У сні, видать, помер. Як праведник. Цяя, Віталикова хата, ще ж незаселена, порожня, то поклали в синовій. Тамика всі. Я було подумала, що на похорон приїхали.

— Я до внука діда Їгона приїхав, — зметикував Назар. — За ворота шарпнув, зачинені, думаю, що таке, то й переліз.

— Біда в них. Біда. Хотя дід пожив таки. Два ци три роки тико до дев’яноста ни дотяг. Сьогоднє Віталик прийшов, снідати дідові в його кухоньку приніс, а дід вже ни дихав. Ну, до нас найперше кинувся, бо ж сусіди. Так і так, нима вже діда. Син мій тіло виносити помагав. Думали спершу в хаті новій покласти, тико ж порожня хата, ще й ни освячена. То до Гандрія повезли. Ще тую бомагу ци то шкірку якусь, де нібито куток наш намальований, шукали. Віталик казав, що пару днів тому дід Їгон велів, щоб, як умре, йому неї в труну поклали. Каже: вперся старий — продасте тому пройдисвіту, Славику Чишуїшиному, чи ще комусь, а то родова штука, хай ліпше зи мною в могилу лєже. Отак учудив дід Їгон. Ну, мусили дідове слово уважати, то ж вроді, як завіщаніє, а внук же в хаті тутика житиме, хоть і новій. Казав Віталик, що гроші цималі за той малюнок, ци як там, дають, тико волю дідову порушити ни сміють. Отако воно… Ви-те, певне, до Гандрія типерка?