Владимир Лис - Діва Млинища

Так і жили. І донедавна Назар не уявляв, як це життя можна змінити, та й не вельми хотів міняти. Життя котилося колією, яка хоч і скрипіла під вагою щоденних проблем, та все ж дозволяла їхній сімейці сяк-так триматися дороги.

Так було до того зимового дня, коли він побачив тих дівчат з дивними не то сумочками, не то футлярчиками в руках. Він ішов їм назустріч, дівчата розмовляли про щось своє, він вловив слова «мелодія», «камертон», ще якісь, подумав: «Музичні фіфочки», — проминув і… І раптом спинився, розвернувся, подивився услід. Коли наближався до них, то зирнув на них, по вищій ковзнув поглядом та й усе. А от менша на зріст… Її худеньке лице мало риси трохи ображеної не дівчини, а дитини, а великі очі, коли на мить зустрівся з ними, мовби про щось його запитали. Про щось таке, що хотіли дізнатися тільки в нього.

«Симпатична мордашка», — подумав, коли розминувся.

«Чого я став? — подумав уже, коли не знати чого завмер на місці. — Що вона хотіла спитати?.. Дурня якась…»

Раптом відчув, що йому хочеться за ними йти, за цими «музичними фіфочками».

Не за ними, а за тою меншою, у якої і сумочка-футлярчик в руці була меншою.

Йти… Не з’їдять же його, не вкусять, він же ніколи не боявся навіть таких культурних дівуль.

І Назар пішов. Кпинив з себе, дурного, але простував далі. А що вони пленталися поволі, то незабаром майже наздогнав.

«Дудка там у неї чи що…» — подумав.

Вони, певно, відчули його ходу. Бо вища озирнулася. Раз і вдруге. За другим разом він спинився. А потім рушив, бо смішно було ставати живим стовпом.

За третім озиранням дівчата почекали, щоб він став зовсім поруч.

— Послухайте, — сказала вища. — У нас нема чого красти. Ми музиканти, тут у нас інструменти. У мене — скрипка. А в Міли — взагалі кларнет. Скрипка в мене не від Страдіварі, навіть не Аматі. У нас на такі ще немає грошей і навряд чи будуть. Все?

— Чого ви рішили, що я злодій? — Назар вимовив це ображено й трохи дратівливо.

— Бо ви ув’язалися явно за нами.

— Справді, Клемо, чого ти ображаєш людину? — озвалася нижча.

І нарешті повернула голову. Назар побачив, що обличчя в цієї, другої, зовсім не дитяче. Воно мовби подорослішало за цей десяток хвилин, відколи він ішов за ними. Тепер це доросліше обличчя питало саме в нього, Назара, чому так сталося? Назарові уперше в житті прийшла до голови така дивна думка. Чому прийшла? І раптом він подумав ще дивніше: тому, що віднині йому належить — саме йому — шукати й знайти відповідь на це запитання.

Він, звісно, не знав, не підозрював, що такий стан і називається закоханістю, що він в одну мить перетворив його зі звичайного київського хлопця, прямо сказати б — балбеса, колись судимого за крадіжку, на філософа за сутністю думання.

А тоді він просто сказав:

— А може, я хочу запросити вас…

— На сто грам? — та, що звалася Клемою (чудернацьке ім’я), не дала договорити й не приховувала іронії.

— Ні. На каву.

— Отже, чувачок не хоче пограбувати, а просто банально клеїться. Яка радість, правда, Тамочко? Але от біда — ми кави не п’ємо.

Назарові хотілося вже вбити цю довготелесу насмішницю.

Пізніше, на тій же каві в маленькому барі, Назар дізнається, що звуть її Клементиною, а її подругу — Тамілою. Ось що означає «Клемо» і «Міло», «Тамочко». Втім, Таміла теж називала подругу Томою.

Тоді ж Таміла сказала:

— А я б випила кави.

— Взагалі-то на дурняк можна, — несподівано згодилася її подруга.

І ще він дізнається, що обоє навчаються в музичному коледжі, Клементина буде (вже є) скрипалькою, а Таміла — кларнетисткою. Отака дивна в неї професія, є такі, виявляється, на світі навіть у час, який Клема назвала диким капіталізмом. А ще вона спеціально сипала музичними і ще якимись там термінами, відверто знущаючись над несподіваним пригощальником-залицяльником.

Ні, він у спогаді чомусь змістив дві їхні зустрічі. Бо першого разу Назар не повів їх на каву. Причина виявилася ще банальнішою за бажання підклеїти їх — у нього того дня при собі не було грошей. Хіба якийсь дрібняк, якого не вистачить і на три чашки кави, а до кави ще ж належало щось узяти, так він уважав. Коли він це пригадав, своє безгрошів’я, то зробив ганебний вчинок, ганебніший навіть за ті його пару дрібних крадіжок, на четвертій з яких він попався. Він уловив момент і кинувся під арку між двома найближчими будинками. А далі розчинився у чужому старому дворі, переконаний, що ніколи в житті більше не побачить цих музичних дівуль. Перед якими так зганьбився.