Владимир Лис - Діва Млинища

Пояснив учоному Чишуїшиному синові, який був ще тико трохи випивши, що воно й до чого. Святослав взяв карту до рук, уважно оглянув.

— Цікаво, цікаво… То, кажете, в старій хаті за кроквою найшли?

— Тамечки… Вроді, як давно там хтось поклав. Може, й солдат царський той, що, як бабця покійні казали, в родині був. Хто ж його зна… То що мені з цією штукою діяти?

— А зараз ми й визначимось, — сказав Святослав Чишук. — Розберемося, що й до чого. То кажете, у родині царський солдат був?

— Та, казали бабця, був. Ще за Миколая-царя.

— Миколая Першого?

— Може, й першого. Ще тоді, як у рекрути на двайціть п’єть літ до войська брали служити. І його колись взяли. Хто його зна, який то прадід.

— Ха, за Миколая… Міг і в Парижі побувати, коли Наполеона розбили. Я до того, діду Їгоне, що отут написано. Не Паріс, як вам Берчик утомкував, а Париж по-французьки, чи, певніше, по-латині. На мові латинській. Колись на тій мові все писали. А «Анно Доміні» означає «року Божого». І римськими цифрами той рік тисяча шістсот сорок сьомий. І виготовлена, за логікою, ваша карта, що за кроквою пролежала хтозна скільки часу, у Франції, в самому Парижі року Божого аж тисяча шістсот сорок сьомого. Якщо не пізніша підробка. Бо тут справді ось написи латинським шрифтом — Млинище і Мережка. Питається — звідки в Парижі в сімнадцятому столітті могли знати про наш куток Млинище і про річечку Мережку? Га, діду Їгоне?

— Або я відаю, — сказав Їгон. — Ти вчоний. Тобі й знати…

Святослав ще раз уважно оглянув зображене на пергаменті. Аж до очей близько підніс, мо’ хотів ще якийсь напис побачити.

— Так, інтересна штука, — промовив по повторних оглядинах. — Від руки начеб букви й позначки якимсь різачком вирізані, а потім залиті фарбою. Справді, схоже на наше Млинище. Ось наша найдовша вулиця, от бокові вулички. І будинки на них. Так… А це хати за річкою Мережкою, теперішнє Заріччя. Так… А то що? Ні, діду, ваша мапа, як тепер кажуть, таки підробка.

— Підробка? — Їгон чогось аж затерп.

— Ну, виготовлена пізніше. Хтось тако пожартувати захотів. Ну й ну…

— Чого ти так щитаєш? — Їгона образила підозра.

Наче то він підробив той малюнок. Ту карту. Чи мапу. Чи дідько її знає, як там називається.

— Бо он, бачите, та лінія. То ж нова вулиця, на якій переселенці з хуторів живуть. Ну, яку покійний Іван Бройчик назвав Комуністичною. Неї ж у сімнадцятому столітті не було, факт. Її ж забудовувати почали у двадцятому столітті, вже по війні, як з хуторів людей почали в село переселяти. Точно, хтось пожартував. І от хати тільки по один бік, як і є на тій вулиці.

— Зажди, — Їгон взяв Святослава за руку. — Я в своїй старій хаті, скільки себе пам’ятаю, живу. Хату бляхою покрив ще дід Остап, який на війні ще до реваруції, як цар з німцем воював, згинув. Бляху тико пару раз перекрашували, щоб не іржавіла. Моцна була бляха. Потому черепицею покрили хату, али крокви нихто ни чіпав. То хто міг той мішечок, тую карту підкласти, га? Що скажеш?

— Ну ви майстер загадки задавати, діду Їгоне, — тільки й сказав історик Святослав і звелів ще раз розказати, що відомо про рід Терещуків, якого ще по-вуличному Гапликами звали, а потому Рекрутами. Їгон, що знав, — повідав. Солдат був — точно. Ну, коби ж то знаття, як його звали… Діда — Остапом, те Їгон точно відав. Батька Остапового вроді Антоном. А далі — то вже тьма. Остап десь у тій Пруссії нимецькій згинув, там, видать, і похований. Прадід Антон, певно — на старих могилках, що були за селом. Ото, за Заріччям, за гіркою, так, як громада, кажуть, постановила перенести могилки ближче до шосейки, то ще до тої першої війни і революції було, то й прийшли у запустіння могилки, доки зувсім ни зникли.

Їгон розбалакався. І закінчив:

— Батько мій, Онисим, казали, що ходили в сім’ї чутки про карту якусь, що нібито той солдат привіз, а нихто ни знав, де вона. Ото й уся історія.

Зітхнув:

— Цяя хата до вуйни дядькові Митрові належала. А як його в Сибєр вивезли — Плискунам оддали, актівістам. Вони то й перекрили черепицею, а бляху продали. Тато мої покійні, уже, як Йоська вусатий вмер, викупили братову дому, а пусля них мині вона досталася. Так ото… Типер все.

Святослав подумав — потрібно насамперед перевірити, чи мапа справжня. Методом радіовуглецевого аналізу. Є в нього знайомий радіолог — допоможе. Став просити Їгона, аби той віддав мапу. Їгон поглянув недовірливо й хитрувато і відказав, що дасть у тимчасове користування, ненадовго, бо то, щитай, родове багатство. Али при їдній умові — хай він, Славик, напише бомагу, що так і так, взяв тую мапу, чи як там, і об’язується непремінно повернути.