Владимир Лис - Діва Млинища

— Ти один раз в житті тільки й ніс мого портфеля, — раптом сказала Людмила. — Оленці щодень, а мені тико раз. У п’ятому класі. Точно, портфель ніс. Оленка тоді грипувала, а ти зі мною йшов додому.

Вона умовкла. Олександр подумав — не пригадує того проводжання.

— Я тобі носив, і коли втрьох йшли зі школи…

— Так то коли втрьох…

Настала довга тягуча пауза і він мусив її перебити.

— Дівчата, — сказав. — Дівчата, який сьогодні день?

— Середа, — відповіла Люда. — Середа — середина тижня. Направду, який вітрисько був учора. Я думала, шифер на хаті позриває. Добре було Сашкові, він, певно, нічого не чув.

— Я прислухався до ваших кроків, — сказав Олександр. — Десь же ви йшли до мене. Крізь вітер.

— Як завше, у тебе хахоньки, — сказала Люда. — Али тепер тобі Віола не дасть загнутися. Мовчіть, Віолетто Софронівно… Мовчіть обоє. Оленку не повернеш, а люди мусять бути разом. Пам’ятаєш, Сашко, нам учитель розказував казку, як якийсь чоловік, ну десь там в Гамериці, чи що, вдень із свічкою шукав…

— Не в Америці, а в Греції, — сказав Олександр. — У Древній Греції. То був філософ Діоген, який жив у бочці. І то не казка, а правда.

— Во, він завше був такий грамотний, усе знав, — Людмила промовила ніби й іронічно, і в той же час із гордістю.

— Якби ж то все… Мабуть, іноді ліпше бути Діогеном, що жив у бочці…

Олександр потягнувся до огірка.

Віола… Що робити з Віолою…

— Дехто у нас не в бочці, у блєшці живе, — зітхнула Людмила.

— Прошу без натяків, — сказав Олександр. — А Віола Софронівна мусить у мене погостювати… Тут робота для неї знайдеться.

Віола слабко, з сумом:

— У мене там уроки, у Вільшанах…

— Досі вчителюєш?

— У Вільшанах завше бракувало вчителів, — сказала Віола. — Зараз, правда, учнів ще поменшало, от-от школу закриють… Я на день відпросилася.

Олександр раптом подумав, що він, по суті, дуже щаслива людина. Тільки не зміг зробити щасливою Віолетту. І Людмилу. Бо кохав насправді Оленку. І раптом інша думка, інша згадка обпекла — а що, як тоді, колись, Віола насправді не зрадила його, що, як вона вигадала цю зраду, бо знала, що в нього є та, яку він кохає, і мовби підштовхувала, повертала до неї? Такі божевільні, як Віола, здатні на все…

Син умовив нарешті Їгона дати дозвіл на знесення його старої хати. Тепер у селі рідко хто називав хату по-старовинному — дома, а кімнату в домі — хата. Хата, то й хата. «Дому забрала солома», — казали. Була хата в Їгона хтозна колишня, як на Млинищі мовили, — шевченківська. Ніби й стара-престара, а ще міцна, постояла б, так вважав Їгон. У паспорті в нього було записано Євгеній, та по-сільському звали Їгоном. Хата то й хата, Їгон то й Їгон.

Син, Гандрій, вчепився: Віталику пора женитися, вже дівку собі напитав у Любовні, ну, дівчина не з міста, а з села за містом, у приймаки він категорично «нє», до нас не приведеш, хіба тимчасово, бо ж Ростик живе, скоро друга дитина намічається, то тре Віталику свою хату ставити. Коло нашої місце не вельми, а нащо десь місця шукати, як оно у вас — ліпше не придумаєш.

— То хай приходять і живуть, — сказав Їгон. — Хіба я бороню? Місця всім хватить. Хата просторна.

— Просторна… Не смішіть, тату. То для вас просторна. А для молодих то — на курячих лапках. Мо’ колись і вважалася мало ни куркульською, а типер пора їй на злом. Скілько вона стоїть?

— Та Бог його відає. Бабуся казали, що їхній прапрадід ще за царя Миколая, тико ни того, що большевики вбили, а давнішого, цюю хату в якоїсь баби, переказували, викупив, як з войска царського вернувся. Ну, покійний дід мій Остап ще неї, казали, перекривав, пуд бляхою хата вийшла, як дзвін, а потом черепицею перекрили, то й стоїть.

— Во-во… Точно за царя, тико не Миколая вашого, а за царя Гороха поставлена, як було людей троха. Все, тату, переберетеся до нас, а хочте — тут лишайтеся, тико в новій хаті. Сорудимо внукові вашому таку, що направду буде — як дзвін.

Їгон зрозумів, що пора здаватися. Ще як покійна жінка жива була, то опирався, і як чужі люди просили продати… типерка хай вже ламають.

Пропозицію — доки побудують нову хату, пожити в Андрія чи в дочки Ніни — відкинув. Поживе в літній кухоньці, яку літ двадцять, як поставив на подвір’ї. Як баба ще Пріська жила, закомандувала — хочу, як у людей, літню кухню, от і поставив. Там є і грубка, і стіл, і ліжко. А тоді вже й перебереться до новеї доми, куди має привести Віталик свою дівку. Ци то вже жінку.