Владимир Лис - Діва Млинища

Тамара не бачила, як слідом за ними йшов назирцем Левко — він теж дивився в клубі те кіно, як зазвичай, в останньому ряду. На екрані тракторист все обіцяв своїй дівчині стати передовиком. З Левком зіткнувся Колька-тракторист, від якого так раптово втекла Тамара.

— Що, тоже був у кіно?

— Ага, був, — сказав Левко.

— Я бачу, штучка у ваших сусідів поселилася. Городська чи що?

— Не знаю, — несподівано для себе збрехав Левко.

— Нічо, приручимо, — пообіцяв Колька. — Ха, штучка.

Левко подивився на вікно сусідського будинку, побачив у освітленому вікні дівочу фігурку. Тамара стягувала через голову плаття. Ось уже підняті руки над головою, дівчина дивно вималювана у вікні, здається, от-от готова злетіти. Левко завмер, йому перехопило подих. Хоч вікно було завішене фіранкою, Левку здалося, що от-от побачить щось потаємне, чого йому не можна бачити. Він поспішно відвернувся.

— Ну, сучка яка, — почув за спиною.

Колька. Теж бачив. Левку чомусь стало соромно. За цього нахабного брутального хлопця й за себе. Більше навіть за себе, що дивився разом з ним.

— Не смій, — сказав.

— Чого? Хіба не бачиш — городська. Хвойда. Ни їден, певно, вже встромляв.

Левко повернувся, ступив крок і невміло, мовби то не він, ткнув Кольку пальцями в груди.

— Ти чо? Оцапів? — Колька сплюнув. — Втюрився чи що, у цю хвойду?

Левко ще раз штовхнув нахабника.

— Ну, бляха, горбатий, — казав Колька. — Врізати б тобі, так же каліка… Тьху!

І пішов. Левко — до своєї хати.

Довго не міг заснути. Було образливо за дівчину, бо був певен — вона не така, як каже цей паскудник. Вона чиста і… схожа на пташку. Левко простяг руку перед собою і заплющив очі. Враз йому здалося, що він чує шурхіт крил і на простягнуту руку сідає маленька пташка. Подумав — то Тамара, яка стала пташкою. Боявся розплющити очі, довго так тримав руку перед собою.

Він захистить цю пташку.

Він…

Наступного ранку хотів знову побачити, як вона вмивається, і чогось боявся. Дивився крізь вікно. Вона, похлюпавши на обличчя, перш ніж вернутися до оселі, раптом… Раптом озирнулася, обвела поглядом довкола. Мовби чогось чи когось шукала.

Невже шукала його?..

Шукала його!

Левкові захотілося вибігти надвір, заспівати, затанцювати од щастя.

Він зрозумів, що закохався. Нехай. Ніхто йому цього не заборонить. Його кохання, його почуття йому належать.

Як і перше, виходив уранці надвір, щоб побачити, як вона умивається. Часом заходив до баби Ганьки — просто, щоб по-сусідськи перекинутися словом, щось почути з сільських новин. Та знав, що в сусідній кімнаті їхню мову слухає Тамара, і від того солодко завмирало серце. Іноді вона виходила й собі вставляла якесь слівце. Мова її звучала для Левка, як музика, незалежно від того, про що вона говорила. Настала осінь, він назбирав грибів і заніс дівчині. Вона подякувала і запросила його на смаженину. Як радісно було дивитися, як його солодко-гірке кохання їсть смажені гриби.

Через тижнів два, в неділю прийшла до них дєдина Ярина. І Левко почув, як вони розмовляють з мамою Ликеркою.

— Та вже пора твому Левкові й женитися, — сказала Ярина. — Скоро старим парубком стане.

— Та хіба я проти? — почув, як по цих словах мама голосно зітхнула. — Та хто ж на такого полакомиться… Оно бачу, як на сусіцьку квартиранку, у баби Ганьки живе, заглядає, бідаха… Та то ж дівка, як дзвіночок, хіба ж піде за такого, як мій Левко…

— Бачила кралю… Скоро теї дівки зувсім без спудниць ходитимуть… А тая йде й дуписько своє на продажу виставляє… А ще медичеська систра… Ох-хо-хо… — Вже тихіше: — Ни, вона йому пара. Оно в наших родичів із Мочинців тоже нещасна дівчина є…Тоже з горбом, тико меншим, али ще й накульгує, бо їдна нога трохи коротша… Но на лиці ничо… Тоже страдає… Тоби їх і поєднати…

— Левка з тою?..

— А чом би й нє? Дивися, двоє зийшлеся, обоє з ганджем, то й порозумілися б… Оно я їх з матір’ю запрошу на празник [64] Храмове свято ( діал. ). , попрошу на нич лишєтися, а ранечком на другий день ви-те з Левком і прийдіте… Або хай сам Левко забіжить… Ну й познакомлю… Може, й складеться між ними…

Левко чув їхню розмову. Не витерпів, увірвався в кімнату.

— То що ж, для мене тільки така сама каліка й годиться? Ну, дякую…

— Левочку! — зойкнула мати.

— Та я жи ничого такого злецького… Як ліпше хотіла… — дєдина Ярина опустила очі. Підвелася. Сказала, що має йти додому.

Коли мати провела сестру, то, вернувшись, стала гладити Левка, як маленького, по голові.