Владимир Лис - Діва Млинища

Та все ж він був селянським дитям, й, прокидаючись серед ночі, казав собі, що все це химери, безмовно кричав у нічний простір, що він же живий, живий, живий, хоч і з горбом, хоч нещасний каліка. І чекав, чекав, чекав, нестерпно і в той же час терпеливо, мов спраглий дощ, чекав дива свого, єдиного, дива з див.

І диво сталося, точніше, половина дива.

У ті часи в Загорянах ще була дільнична лікарня. А в лікарні, що розташувалася в колишній, ще царській волосній управі і колишній плебанії [63] Житло, збудоване громадою для священика. , було двоє лікарів (по штату належало троє), четверо медсестер і старий фельдшер Іван Антонович, котрого в селі називали поштиво «дохтуром» за його високу кваліфікацію, три санітарки й дві прибиральниці. Медсестри, як правило, в селі довго не затримувалися, приїжджали за направленням по закінченню медучилища, відпрацьовували три роки і вирушали шукати ліпшої долі, ніж життя в поліському селі. Лиш одна, яку звали Марія, вийшла заміж за місцевого, то лишилася в селі, обзавелася й дітьми.

Молоденькі медсестри наймали в селі комірне, себто квартири, яке їм оплачувала держава. Тож коли приїхала чергова медсестра, вона, замельдувавшись до головного лікаря й оформившись на роботу, поцікавилася, де житиме. Лікар порекомендував їй санітарку тітку Танаску, котра знала всіх і вся в селі й, звісно, хто міг надати комірне. Танаска подумала й рішуче сказала до медсестри Тамари:

— Ходімо.

Дорогою вона пояснила, що дівчині пощастило, бо веде неї до баби Гані, котра живе сама, дома, в неї, правда, ни вельми завидна, али до лікарні зувсім недалечко, в домі дві хати, то буде де жити, поки заміж вийде. Тамара посміхнулася, бо виходити заміж поки що не збиралася, у неї були свої плани.

Баба Ганя, невисока, спрацьована, зі слідами колишньої вроди й жвавості, Тамарі сподобалася. У невеличкій кімнаті, відведеній їй, було хоч майже порожньо — ліжко, стіл і маленька шафочка — зате чисто, приємно пахло травою і явно лікувальними квітами — визначила квартирантка своїм медсестринським нюхом. До лікарні було справді недалеко — метрів триста-чотириста, подвір’я зелене, баба Ганя, привітна, не вельми охоча до балачок, за вділені пару рублів згодилася готувати сніданки й вечері, одним словом, тут можна було прожити й цілих три роки принуки, як називали в селі направлення. Так Тамара почала мешкати в хаті на межі Млинища й іншого сільського кутка — Чинбарів.

Левка вона побачила наступного ранку. Якраз вмивалася, коли почула тихий, трохи писклявий голос:

— Доброго ранку.

Озирнулася. Біля тину стояв хлопець, невродливий, з не вельми приємним обличчям, до того ж з правим плечем вищим за ліве.

— Доброго ранку.

— Ви, певно, наша нова сусідка?

— Напевне, — сказала Тамара. — Я медсестра, квартируватиму тут.

— Дуже приємно, — перекособочений чоловічок спробував посміхнутися, та усмішка була швидше схожа на оскал якогось звірка, може, хом’ячка чи що. — Я тут живу. Ну, вмивайтеся собі, я не заважатиму.

— Дякую, — посміхнулася й Тамара.

Коли закінчила умивання, не витримала й озирнулася. Хлопець віддалявся, й вона побачила ззаду його чималий горб.

«Бідний чоловічок, — подумала Тамара. — Як же це? Чого ж він такий скалічений?»

Відповіді не було. Од баби Гані Тамара дізналася, що сусіда звати Левком, що працює він обліковцем на фермі, кажуть, що міг би й у конторі робети, так чогось ни хоче, хлопець хороший, привітний, грамотний, тико от біда така — горбатий. «Певно, через то й жинитися ни може, ни всяка піде за такого, а воно, як подумати, то хіба людська душа в тому горбі», — завершила Тамарина хазяйка.

Тамара забула про сусіда до наступної зустрічі, також уранці. Він так само підійшов до тину, привітався, вона відповіла. Перекинулися кількома словами, про гарний літній ранок, і Тамара нагнулася над мискою з водою. Цього разу озирнутися не одважилася, не було потреби, до того ж знала — побачить горба. У нещасного молодого чоловіка, який дивився на неї явно захоплено, але був їй зовсім не потрібен.

Їхні ранкові зустрічі стали своєрідним ритуалом. Тамара вмивалася, а Левко виходив і вітався. Дівчина бачила, як з кожним разом росте його захоплення, поєднане з чимось ніжним і в той же час пекучим, наче щоки торкався лагідний промінь, що ставав все гарячішим, доки не обпікав. Цей нещасний хлопець дивився на неї, мов на якесь неземне диво.

Тамару спочатку це тішило, а потім почало лякати. Якби ж він був хоч трохи вродливішим і не мав горба… Вона сама була симпатюлькою і знала про це. Знала, як прикрашають її ямочки на щоках і додає особливої звабливості маленька, ледь витягнута у формі краплинки, що падає, родимочка зліва од носика. Яка струнка, не худа і не повна фігурка. Тоді, на початку шістдесятих минулого століття, стали коротшати дівочі сукні й спіднички, наступала епоха міні, яка поступово доходила й до віддалених містечок і навіть сіл. Тамарі було що показувати і вона із видимим задоволенням демонструвала свої литі диво-ніжки і звабливі кульки колінок. За нею упадали хлопці в її селі кілометрів за сто звідси, у місті, де навчалася в медучилищі, та майбутні медбрати і фельдшери. Вона вже спробувала солодкого гріха кохання і вкусила гіркого плоду розчарування. Заміж поки що не збиралася, попереду, після трьох років заслання, як вона казала, чекав медінститут, і вечорами вже іноді заглядала в шкільні і медичні підручники. Мусила підготуватися, щоб вступити й стати лікарем. Час ще є, три роки промайнуть швидко. Інколи ходила в кіно, після першого ж походу з’явився провожатий, якому дозволила провести себе до воріт оселі баби Ганьки, а потім швидко шмигнула до хати.