Умберто Эко - Бавдоліно

«Що ж мені робити, — думав Бавдоліно, — кинутися туди, між тих божевільних, коли я навіть не знаю, хто з них ворог, поки не почую, як вони розмовляють? А коли чекатиму, аж вони заговорять, вони випустять мені кишки!»

Він усе міркував, що робити, а тим часом назустріч йому під'їхав ще один вершник — то був імперський достойник, якого він добре знав. Той теж впізнав його і вигукнув:

— Бавдоліно, ми загубили імператора!

— Що значить — загубили, хай вам грець?

— Хтось бачив, як він бився мов лев з ватагою піших, які відтиснули його коня до гаю там далі, а тоді всі вони щезли посеред дерев. Ми побігли туди, але там не було вже нікого. Мабуть, він спробував кудись тікати, але до основних наших сил він точно не вернувся…

— А де основні наші сили?

— Отож-бо, біда не тільки в тім, що він не вернувся до основних сил нашої кінноти, але й у тім, що цих основних сил уже нема. То була чиста різанина, проклятий день. Спершу Фрідріх кинувся зі своїми вершниками на ворогів, бо здавалося, що то все піхтура, яка скупчилася навколо того їхнього катафалку. Але піхтура ця добре вміла чинити опір, а тоді раптом з'явилася ломбардська кіннота, тож тиснути на наших стали з двох боків.

— Коротше кажучи, ви загубили священного римського імператора! І ти мені це так спокійно кажеш, псяюхо?

— Ти, схоже, тільки-но приїхав і не знаєш, чого ми тут зазнали! Дехто навіть каже, що бачив, як імператор упав з коня, а той потяг його за ногу, яка застрягла в стремені!

— А наші що тепер роблять?

— Тікають, поглянь-но туди — розсипаються між дерев, кидаються в річку, вже ходить поголос, нібито імператор загинув, і кожен намагається дістатися до Павії, як може.

— Легкодухи! І ніхто вже більше не шукає нашого володаря?

— Сутеніє, і навіть ті, хто ще бився, вже виходять з бою — як можна в таких умовах знайти когось, до того ж бозна-де?

— Які легкодухи, — знову сказав Бавдоліно, бо хоч вояком він не був, але серце мав відважне. Він пришпорив коня і з мечем наголо кинувся туди, де на землі лежало найбільше трупів, голосно кличучи свого улюбленого названого батька. Шукати загиблого на цій рівнині, між стількома іншими загиблими, кричати, сподіваючись, що він озветься, було ділом цілковито безнадійним, так що навіть коли він проминав останні загони ломбардців, ті пропускали його, маючи за якогось святого з Раю, який прийшов їм на допомогу, і вітали його урочистими жестами.

У тих місцях, де битва була найзапеклішою, Бавдоліно взявся перевертати трупи, які лежали головою донизу, сподіваючись і водночас боячись знайти при слабкому світлі сутінків любі риси/свого володаря. Він блукав навмання з плачем і, вийшовши з якогось гайка, наштовхнувся на той великий віз, запряжений волами, який повільно покидав поле битви. «Ви бачили імператора?!» — крізь сльози крикнув він, не тямлячи себе і не стримуючись. Ті розреготалися й сказали: «Аякже, он там, в кущах, він саме грав твою сестру!» — і один з них абияк дмухнув у сурму, яка видала якийсь непристойний скрип.

Вони сказали це навмання, а все ж Бавдоліно пішов зазирнути й у ті кущі. Там лежала купка трупів: троє долілиць, а один горілиць. Він підняв тих трьох, що лежали долілиць, і під ними побачив Фрідріха з бородою, рудою від крові. Він одразу втямив, що той живий, бо з примкнутих уст його долинало щось ніби легке хрипіння. Він мав рану на верхній губі, яка все ще кривавила, і великий синець на чолі, який доходив аж до лівого ока; у витягнутих руках він все ще тримав по кинджалу — очевидно, перед тим, як зомліти, він зумів пронизати ними тих трьох бідолах, які кинулися на нього, щоб прикінчити.

Бавдоліно підняв йому голову, витер лице, покликав — і Фрідріх розплющив очі, питаючи, де він. Бавдоліно обмацав його, щоб зрозуміти, чи він не поранений ще десь. Той скрикнув, коли Бавдоліно торкнув його за ступню, мабуть, кінь справді-таки тягнув його якийсь час за щиколотку, вивихнувши її. Весь час розмовляючи з Фрідріхом, який питав його, де він, Бавдоліно витягнув його з купи і поклав на рівному місці. Фрідріх упізнав Бавдоліна й обняв його.

— Володарю і отче мій, — мовив Бавдоліно, — зараз ти сядеш на мого коня, але не напружуйся. Хоч уже ніч, ми мусимо просуватися обережно, бо тут навколо війська ліги, і єдина наша надія — що всі вони гуляють десь в якомусь селі, бо, даруй мені, схоже, що вони перемогли. Але може бути, що дехто з них тиняється десь тут, шукаючи своїх загиблих. Нам доведеться йти лісами і ярами, а не дорогами, щоб дійти до Павії, куди, гадаю, уже відступили твої війська. Можеш поспати на коні, а я догляну, щоб ти не впав.