Умберто Эко - Бавдоліно

— Та хіба можна бути такими варварами? Недаремно їхні королі носили колись залізну корону! — обурювався Фрідріх. — Хіба ніхто ніколи не навчив їх, що імператора треба шанувати? Бавдоліно, ти це усвідомлюєш? Вони присвоїли собі мої regalia!

— Що ж то таке, ці реґальйолі, мій добрий отче?

Усі засміялися, а найбільше Оттон, бо він, знавець доброї латини давніх часів, згадав, що слово regaliolus означає пташку.

— Regalia, regalia, iura regalia, Бавдоліно, дубова твоя голово! — вигукнув Фрідріх. — Це права, які належать мені, — приміром, право призначати радців, збирати податок з громадських доріг, з ринків, з судноплавних річок, а також право карбувати монети, а ще… ще… і що ще, Райнальде?

— … прибутки від штрафів і пені, від присвоєння майна, яке не має законних спадкоємців, чи від конфіскації через злочинні дії або через кровозмісний шлюб, паї в прибутках з копалень, рудників і ставків, відсоток від скарбів, знайдених у громадських місцях, — перелічував Райнальд з Дасселя, якого невдовзі буде призначено канцлером, тобто другою особою в імперії.

— Ну от. І ці міста захопили всі мої права. Вони що, не розуміють, що є справедливе й слушне? Який диявол так затуманив їм мізки?

— Небоже і цісарю мій, — втрутився Оттон, — ти собі гадаєш, що Мілан, Павія чи Генуя — це те ж саме, що Ульм або Ауґсбурґ. Міста Германії виникли з волі короля, тому вони з самого початку ототожнювали себе з ним. З цими ж містами все по-іншому. Вони виникли, коли германські цісарі були заклопотані іншими справами, і зростали, скориставшись відсутністю над ними володаря. Коли ти хочеш нав'язати їм подесту, [67] Подеста (іт. podesta) — в італійських містах-комунах у XII–XIV ст. — глава виконавчої і судової влади. вони сприймають цю potestatis insolentiam [68] Сваволю володаря (лат.). як нестерпне ярмо й самі вибирають собі консулів, які ними керують.

— А хіба їм не хочеться забезпечити собі захист володаря і бути причетними до гідності й слави імперії?

— Їм цього дуже хочеться, і вони нізащо в світі не відмовилися б від цього привілею, інакше впадуть жертвою якогось іншого монарха — візантійського імператора чи єгипетського султана. Та лиш за умови, що володар буде триматися здалека. Ти живеш в оточенні своїх вельмож і, мабуть, не усвідомлюєш, що в містах цих панують зовсім інші стосунки. Вони не визнають твоїх васалів володарями полів і лісів, бо поля й ліси теж належать містам — крім, можливо, земель марки Монферрато і деяких інших. Май на увазі, у містах керують і верховодять, іноді навіть здобуваючи лицарські титули, молоді ремісники, яких навіть на поріг би не пустили у твій двір…

— Отже, світ перевернувся з ніг на голову! — заволав імператор.

— Добрий мій отче, — підніс тоді палець Бавдоліно, — але ж ти ставишся до мене як до члена твоєї родини, хоча ще вчора я спав на соломі. То як це розуміти?

— А розуміти це треба так, що коли я захочу, то зроблю тебе навіть дукою, бо я — імператор і своїм повелінням можу зробити вельможею будь-кого. Але це не значить, що будь-хто може стати вельможею з власної волі! Хіба вони не розуміють, що коли світ стане на голову, то й вони покотяться до своєї згуби?

— Схоже, ти не маєш рації, Фрідріху, — втрутився Оттон. — Ці міста, з їхнім самоврядуванням, уже стали осередками багатства, туди звідусіль з'їжджаються купці, а їхні мури гарніші й міцніші від мурів багатьох замків.

— На чиєму ти боці, дядьку? — загорлав імператор.

— На твоєму, мій цісарський небоже, але саме тому моїм обов'язком є допомогти тобі зрозуміти, у чому полягає сила твого супротивника. Якщо ти вперто вимагатимеш у них чогось, чого вони тобі дати не хочуть, то витратиш решту свого життя на облогу і здобуття цих міст, а тоді побачиш, як через кілька місяців вони воскресають ще пишнішими, ніж були, і тобі знову доведеться переходити через Альпи й знов підкоряти їх собі. Натомість твоє призначення імператора полягає в іншому.

— У чому ж полягає моє призначення імператора?

— Фрідріху, у своїй «Хроніці», — котра якимсь непоясненним чином кудись зникла і мені доведеться переписати її, хай скарає Бог каноніка Рагевіна, який, безперечно, провинний у цій утраті, — я писав, що колись давно, коли верховним понтифіком був Євгеній ІІІ, до нього з місією від вірмен приїздив сирійський єпископ Ґабали, який розповів йому, що на Крайньому Сході, на землях поблизу Земного Раю процвітає царство царя-жерця, якого звуть Presbyter Johannes, тобто Пресвітер Йоан, і це християнський цар, хоча й послідовник єресі Несторія, а предками його були ті самі Волхви, теж водночас царі й жерці, носії старовинної мудрості, які приходили поклонитися Дитятку кусові.