Умберто Эко - Бавдоліно

Тоді Никита виглянув надвір.

— Полум'я доходить до Акрополя, — мовив він.

— Я приношу містам нещастя.

— Маєш себе за всемогутнього. Це гріх гордині.

— Ні, це хіба що визнання упослідженості. Ціле моє життя так було — варто мені тільки наблизитися до міста, як його знищують. Я народився в краях, де були тільки селища й подекуди невеличкі замки; я чув, як мандрівні купці оспівують красощі urbis Mediolani, [64] Міста Мілана (лат.). але що таке місто, не знав, я навіть у Тердоні не бував, лиш бачив здалеку її вежі, і вважав, що Асті та Павія розташовані на межі Земного Раю. Але пізніше всі міста, які я пізнав, або ось-ось мали бути знищені, або вже були спалені дощенту: Тердона, Сполето, Крема, Мілан, Лоді, Іконій, а відтак — Пндапецім. Так стається і з цим містом. Може, я — як би сказали ви, греки, — поліокласт, [65] Тобто «борець з містами». який накликає на міста біду?

— Не треба так карати себе.

— Твоя правда. Принаймні одне місто — моє місто — я врятував своєю брехнею. Вважаєш, що одного разу досить, щоб не вважати, ніби в мене лихе око?

— Це означає, що ніщо не є наперед визначене.

Бавдоліно трохи помовчав. Тоді обернувся й подивився на те, що було колись Царгородом.

— Я все одно почуваюся винним. Усе це коять венеційці, фламандці, а насамперед лицарі з Шампані та Блуа, з Труа, з Орлеана, з Суасона, не кажучи вже про моїх земляків-монферратців. Я б волів, щоб це місто знищили турки.

— Турки ніколи б такого не зробили, — мовив Никита. — Ми з ними в чудових стосунках. Саме християн нам треба було стерегтися. Та, можливо, вас послала рука Божа, щоб покарати нас за наші гріхи.

— Gesta Dei per Francos, [66] Діяння Бога через франків (лат.) — так називалася повість про Перший хрестовий похід, написана Ґвібертом Ножанським у 1108–1121 pp. — мовив Бавдоліно.

Пополудні Бавдоліно повернувся до своєї розповіді, яка тепер пішла швидше, і Никита вирішив більше його не перебивати. Він чекав, аж той скінчить розповідати про своє дитинство і дійде до суті. Та він не розумів, що на той час Бавдоліно ще сам не дійшов до суті — він якраз для того й розповідав, щоб дійти до неї.

Опіку над Бавдоліном Фрідріх доручив єпископові Оттону і його помічникові канонікові Рагевіну. Оттон, який походив з великої родини Бабенберґів, доводився імператорові дядьком по матері, хоч був заледве на десять років старший від нього. Надзвичайно вчений чоловік, у Парижі він був учнем великого Абеляра, а відтак став ченцем-цистерціанцем. Ще в дуже молодому віці його возвели до гідності єпископа Фрайзинзького. Не те, щоб він мав якісь особливі обов'язки щодо цього шляхетного міста, але, пояснював Бавдоліно Никиті, у західному християнському світі паростки шляхетних родин призначалися єпископами того чи того місця, але не мусили справді там жити — досить було, що вони користувалися прибутками від своєї посади.

Оттонові не було ще й п'ятдесяти років, але здавалось, ніби йому всі сто: він увесь час покашлював, через день слабував то на стегно, то на плече, мав каміння в нирках, а очі йому весь час закисали, бо він багато читав та писав — і при сонячному світлі, і при світлі свічки. Він був напрочуд дратівливий, як це буває з подагриками, а вперше розмовляючи з Бавдоліном, майже гарчав:

— Ти здобув серце цісаря, наплівши йому купу побрехеньок, хіба не так?

— Учителю, присягаюсь, це не так, — заперечив Бавдоліно.

А Оттон йому:

— От, власне, коли брехун щось заперечує, він насправді це підтверджує. Ходи зі мною. Навчу тебе того, що знаю.

А це свідчить про те, що насправді Оттон був надзвичайно добра душа й відразу полюбив Бавдоліна, бо бачив, що той швидко все схоплює і спроможний зберегти в пам'яті все, що чує. Але він помітив, що Бавдоліно голосно переповідав не лише те, чого навчився, але й свої власні вигадки.

— Бавдоліно, — казав він йому, — ти природжений брехун.

— Чому ви так кажете, учителю?

— Бо це правда. Але не думай, ніби я тобі докоряю. Якщо хочеш стати вченим чоловіком, а може, навіть писати колись Історії, мусиш вміти брехати і вигадувати байки, інакше Історія твоя буде дуже нудною. Та мусиш знати в цьому міру. Світ засуджує брехунів, які тільки й знають, що брехати, до того ж про речі ниці, і винагороджує поетів, які брешуть лиш про речі високі.

Бавдоліно черпав користь із цієї науки, і оскільки сам був брехуном, то поступово став краще розуміти свого вчителя, коли той суперечив сам собі, переходячи від «Chronica sivé Historia de duabus civitatibus» до «Gesta Friderici». I він збагнув, що, прагнучи стати досконалим брехуном, він мусить вислуховувати й те, що кажуть інші, щоб зрозуміти, яким чином одна людина може переконати другу щодо того чи того питання. Приміром, він не раз прислухався до розмов між цісарем і Оттоном стосовно ломбардських міст.